|
Дякую, цікавий звіт.
До речі, неофіти що практикують окультні дисципліни,
у деяких жорстких закритих школах повинні не боятися
смерті та всього того що далі, і для початку їх на декілька
діб закопували в домовині, щоб вони знали що це таке.
Навіть на цю тему мною написано декілька окультних віршів,
що розкривають деякі аспекти феномену смерті -
Отже, послідовно:
В домовині
(чорний вірш)
***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------
***
В домовині…
(Чорний вірш)
***
А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,
Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,
Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,
Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,
Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,
Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,
А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…
О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;
А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,
Лишень
Лежиш,
Вмираєш.
Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,
Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.
- Невже я вмер? -
Питаєш.
- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?
Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?
Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…
Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…
Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?
Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?
Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,
А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,
Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.
Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!
І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,
Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:
Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;
Така собі труна
В труні незвична,
Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,
Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,
Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.
Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,
І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…
Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,
І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.
То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…
Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,
Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,
Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,
І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,
Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.
Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,
Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?
І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,
Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,
Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,
Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!
А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…
Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,
Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,
Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.
А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,
Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,
Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…
Не відав ти,
Що страшно
Помирати,
Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…
Аж, ні!
Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,
Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,
Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,
А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,
І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…
***
19.03.09.
Далі продовження:
Шлях до пекла
(містичний)
***
Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;
Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;
З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,
Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,
В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…
Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,
Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…
Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;
А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…
Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…
Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.
Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,
Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,
Немає знання
Що робити –
Бо не відав,
Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…
Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.
Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;
Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…
***
27.03.09
А також ще невеличкий:
Холодне око Смерті
Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…
Вона чека,
Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…
Вона чека…
А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…
Та сил нема вдержати!
Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…
На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …
Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна
Вона прийшла...
Охоплює,
Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…
Потроху…
Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…
***
З повагою.
|
Вход
Регистрация
