Дякую, цікавий звіт.
До речі, неофіти що практикують окультні дисципліни, у деяких жорстких закритих школах повинні не боятися смерті та всього того що далі, і для початку їх на декілька діб закопували в домовині, щоб вони знали що це таке.
Навіть на цю тему мною написано декілька окультних віршів, що розкривають деякі аспекти феномену смерті -
Отже, послідовно:
В домовині (чорний вірш)
*** ------------------------------------------ Для посилення ефекту в творі використані «інверсні» рими, наприклад сТОгін - пОТім, і т.п. ------------------------------------------
*** В домовині… (Чорний вірш)
***
А чи пам’ятаєш ти, Що прийде час Твого останнього Дихання,
Котрий всмокче Стогін тяжкий, А потім виплюне, Хриплячи,
Ковток гіркої Крові Рокової миті,
Тієї страшної Хвилини болі, Коли вже кепсько Дихати й судомить,
Пекельно тягне В’язи, Й кістки ломить, Язик німіє Та зникає мова,
Коли поволі Відтинаються кінцівки, Та мозок ціпеніє, З жаху,
А тіло, Безпорадне, Поступово охолоне…
О лихо! - Помер схоже! - Заскиглив голос, Близько, Поряд ложе;
А що робить? Сказати вже Не в змозі, Що відчуваєш ще,
Лишень Лежиш, Вмираєш.
Свідомість ще Жевріє, дивно, А кляте тіло - вмерло, Трясеться в катафалку,
Щоб гнити, В домовині, Напевне.
- Невже я вмер? - Питаєш.
- Як це можливо, Щоб бачити довкола Та відчувати одночасно Мертве тіло, разом?
Чому всі люди, ці, Ридають, скиглять, Даремно побиваються, Коли я поряд, близько - Я існую також?
Але ж вони не бачать… Тільки плачуть, Ніяк не відчувають Дотик мій, прозорий…
Роботу копачі – зробили: Ось вона – глибока яма, Як підсумок та результат Конкретний, мого життя, Матеріального й тяжкого…
Чогось було тоді Так турбуватись, За тлінне тіло, За його відчуття?
Невже тепер Не маю я нічого, Того, що здобував я Працею своєю довго, Щоб краще жити, Добре, у достатку?
Так, маю дещо: Добру домовину ! Дубову, дорогеньку Й славну – це родичі Потурбувались, вдячні,
А що ж – їм добрий Спадок буде, От тільки жаль, Вони мене не бачать,
Турбуються лишень Про те, щоб бідне тіло, Скоріше кинути під землю, Та найглибше, й поділити Майно небіжчика найкраще.
Оце так доля в тіла – В темряві, без світла, В домовині гнити!
І дивно, й страшно – бо надвоє Свідомість розділилася частини: Одна над тілом - чує, та все бачить, А інша, що матеріальна – ніби плаче,
Страдає тіло мовчки, Відчуває нерухоме, Але не так, як у житті Звичайно, а інакше:
Ледве – ледве: Оціпеніле, охололе, Дерев’яне - немов в’язниця темна;
Така собі труна В труні незвична,
Це відчуває Клітин розум, А не мозок,
Бо кожна кліточка Повинна зберігати Свідомість коду – Генетичного та Коду форми також,
Тому, поки ця Форма не зотліла, Свідомість тіла Стан свій Відчуває й досі.
Ось піп прийшов, Понурий, тужний, Співає молитви, З розп’яттям Ходе, сумовито,
І родичі всі Плачуть, Й як один - Хустинками вологими Втирають дрібні сльози, Колючий вітер віє жалісно Й болюче…
Та час спливає - Вичерпалась туга, Що журно капала З очей, стоячих Біля гробу,
І піп вже Закінчив молитись; Мовчки Тривають цвяхи Копачі, А інші тягнуть Кришку К домовині ближче.
То може це мені Все сниться? Авжеж? - З надією питаєш Простір хибкий…
Аж ні! Свідомість Затьмарилась, Зчорніло все Довкола,
Здригнулась Домовина рипом Низьким,
Тяжкая кришка Впала на обличчя Грюкнув,
І стукіт лине, Й міцно втинаються Цвяхи У свіжі дошки,
Трясеться гроб, Коли їх забивають, Та мрець трясеться Також.
Коли ж затих Моторний гуркіт Звуків, Вбиваючих Дебелих цвяхів,
Гойдаючись, В забитій домовині, Відчув, як в яму Опускають тіло, В останню путь саме, Бо що воно ще може? Для чого ще придатне?
І жах охоплює Свідомість тіла, В міцній труні, Холодній, тісній,
Нервова оболонка Клітин цілих - Останні імпульси Проводить слабко,
Тому живцем Тебе похоронили, Майже,
Не дали Відлежаться тілу – Швидко поховали!
А треба було Зачекати лишень, Хоч тиждень…
Та даремно! Найшвидше краще Родичам Мерця здихатись,
Цураються його Бо він вже помер, Звісно,
Тепер, бач, з нього Толку ніякого, Тільки тягар Печальний їм Зостався.
А ти лежиш - Все більше Ціпенієш,
Втрачаєш, поступово, Життєву силу - Її слабкі остатки,
Втрачаєш, Розкладаючись, Свідомості малі Шматочки…
Не відав ти, Що страшно Помирати,
Та думав «здохну», Потім поховають, Але не мене – Бо мене вже не буде, А тільки бруд тілесний, Оцей непотріб блідий…
Аж, ні!
Доба за добою Минає, Пліснява вогка Покриває в домовині Очі мертві,
Дощі пройшли – І кришка промокає, Та капає в обличчя Підземная волога, Й бридкими плямами Вкриває поступово тіло,
Що гнити починає, З провалених очей Й липких кінцівок,
А черви трупні – Вже чекають, Поживну суміш Костомах та м’яса,
І особливо прагнуть, Залізти жерти Мозок напівгнилий, Та в черево, де кишки…
*** 19.03.09.
Далі продовження:
Шлях до пекла (містичний)
***
Вечір, Сонце іржавіє, Уприскує повільно Іржаву кров У хмари, мовчазно, Ніби скорпіон Гірку отруту В жертву;
Птахи великі, Довгодзьобі, По кладовищу День у день Кружляють Над хрестами, Повітря ріжуть Крила чорні, Кричать тужливо Круки, і холодом Могильним відлуння Лине, плачем, Відбиваючись у небо З надгробків старих;
З облізлою фарбою, Порепані хрести У бур’янах схилились, Під тягарем років Вростають в землю, Трухлявіють, Жуки їх точать З середини живучи, Трухляк з них сипле, Та вороння на них Відпочиває, колючим Поглядом пильнує На могили свіжі, Чатує недаремно, Хоча напевне знає, Що не дістане смачні Очі з домовини, Але у темряві, У схованках таємних, Чекає здобич відчуттів, Як їжу ласу,
Солодку страву жахів: Душ померлих стогін,
В полоні тіла Що перебувають Та страждають - Німі, безвольні, Стогнуть, Як розчахнута Навпіл береза, Хитається По вітру в полі, Одинока, В лиху негоду Плаче, і байдуже Холодний дощ Січе по листям Сльози…
Бо пам'ять Тіл земна, У простір вільний Не пускає Линуть душу, Тримає тілом В сирій домовині, У ланцюги Відчуттів старих Закувало міцно - Життя земного Притяжіння хибне,
Ридають тихо Полонені душі, К тілам захованим Невидимо прикуті, Охоплює туманом Вогким, кладовище, Ховає щільно він Чиїсь страждання…
Вже тиждень Як ти помер, І тонко Відчуваєш єством, Ті муки тяжкії В труні, так, Нечутно стогнеш Над могилою, Але ніхто не чує, Тільки круки, Стогін той хапають, Упиваються, Твоїм страхіттям Смерті, жадібно, Воно їх живить - Ніби соки З плоду Поступово Кровоточать, Бо знають Птахи чорні - Що не тільки очі Є найсмачніша Та поживна Страва їхня;
А в тебе, Бідолашного, Колишнього життя Тілесна насолода, У пам’яті живе ще - І стинає криком, Вкарбована тавром Пекельно ріже, Гнобить душу, Захоплює свідомість, Покриває брудом, І мучить, мучить, Біллю безпорадною, Тупою…
Коряві пальці – Вже тягнуться К обличчю, Звідкілясь із мороку Повільно виринають, Огидні, волохаті, Слизькі, Хапають пазурами, Та шматують, Пронизають, Втинаючись в Нестійку оболонку, Встромивши Довгі кігті тягнуть, В діромаху чорну, Бо розірвати Прагнуть й Витягнути єство: Такий маленький Промінь світла, З горошину…
Ці сірі тварі з пекла, В тенета спіймали: Жадібно хапають, Рвуть астральне тіло, Втинаються іклами, І муки ці жахливі, Так, ніби шкіру зняли І оголили нерви, Бо втратив Земне тіло, І вже не захищає, Воно тебе надійно, Від світів ворожих, Немов броня міцная Та тепла одежина.
Була колись Фортеця, Тепер її немає - Бо помер,
Немає сил, Щоб захищатись – Бо слабкий,
Немає знання Що робити – Бо не відав,
Немає полум’я Живого – Бо нечистий…
Кричиш до неба – Та гріхів тяжкії пута Оплутують в тенета Липкі, душать, І тягне, мороку Істот огидне Павутиння бридке, Світів надземних, Тонких, світів Істот пекельних - Бо темрява їх родить.
Свідомість хитка Мліє, мутно Відчуваєш, як Щупальця волочать В холодну Прірву заглибенну, Лишень ціпенієш Від мороку отрути, Але чуєш, Клекоче пекло в глибині Та хриплий стогін, Моторошно сповзає Із під склепіння жахів;
Аж ось гучніша клекіт, Криваве сяйво лине, Вогняні смолоскипи Освітлюють закутки, Розпечений, гарячий, Багряний пар вирує Повз очі мінотавра, Й почавлені потвори Ворушаться довкола, Утворюючи суміш Потворних тіл, бридких, Зашморгом душить Огидний сморід Розкладаючих останок, Й розтинає Вогняне лезо жахів, Хватаючи розп’яттям Мороку хижого, В глибинах єства ріже, Спотворює свідомість й Хрипом німим стогне, Тугою п’явкою вже Вп’ялося у очі, Та смокче душу…
***
27.03.09
А також ще невеличкий:
Холодне око Смерті
Зірки далеко… Але Місяць, Крижаним поглядом Чатує в щілці вікон, Шукає сон лихий, І наче чує, Як нишком б’ється серце Й кров вирує, В глибинах тіла, Та як вві сні Пильнує хитре Й підступне око Смерті…
Вона чека,
Бо вже послабла воля, Страшними зморшками посічене обличчя, Твій стан стрункий колись, немов тополя, Скрутила м’язами старими міцно Примхлива й швидкоплинна доля…
Вона чека…
А ти не спиш, хватаєш скибку, Тремтячими руками тягнеш склянку, Зі страху що помреш до ранку, Беззубим ротом хапаєш хлібину…
Та сил нема вдержати!
Немита склянка, падає додолу, б’ється, Розбите скло повітря ріже дзвоном, І сяйво місячне в брудні осколки ллється, Блисне очима та зникає згодом…
На ранок, Чорний крук з’явивсь Раптово, Й моторошно Кричить в гілляках, Осоружно, На здобич він чекає Душу, темну, Шукає пильно, Як стерв’ятник Тушу, смачну …
Хочеш гнати крука - сил нема піднятись, І ноги відтялися - немов важкі колоди, Дихання перехоплює, байдужа і холодна
Вона прийшла... Охоплює,
Крижаним оком вп’ятись прагне, Рукою волохатою вже тягне Душу, Вхопила міцно й вириває з тіла…
Потроху…
Останній крик! І тіло розчахнулось, Як дуб старий, знівечений в негоду, Та в пазурах розпечених сталевих, Свідомість зі своєю смертю погодилась…
***
З повагою.
|