menu

El Camino або Шлях Святого Якова

Robruk

  • 18.08.2019 16:46
  • Просмотров: 696

Згадується анекдот: Читаючи у вересні твори учнів та тему "Як я провів літні канікули", вчителька плакала - виявляється, так можна. Але час було вже втрачено. Ми не втратили свій час і свій шанс. Пропоную невеличкі подорожні замітки. Публікуватиметься по частинах 
Каміно * або Мандрівка Португалією та Іспанією 
El Camino* – іменник середнього роду в іспанській. А в українській – шлях, дорога напрям і можливо стежка. У філософському плані та духовних практиках можна розглядати ще глибше – рефлексія, медитація, самовдосконалення. 
(Тут і далі астеріском (зірочкою) – * позначені слова, значення яких можна самому знайти у Вікіпедії.) 
Замість передмови 
Це не буде щось на кшталт радищевського «Путешествия из Петербурга в Москву», панасо-мирненського «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» чи майк-йогансенівської «Подорожі доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію». Де суворі російські північні простори, а де замріяна Полтавщина і духмяна полином та різнотрав’ям (колись) степова Слобожанщина, а де найзахідніші частини Європи – Португалія та Іспанія. Прекрасна Альчеста – дружина Ольга подорожувала зі мною і ділила всі гаразди і часом негаразди двотижневої (без урахування часу на літаки, автобуси, потяги і навіть метро), а загалом 18-иденної подорожі. І завжди виручала у скрутні хвилини, особливо у спілкуванні з англомовними. Це будуть чисто суб'єктивні замітки. То починаємо.


 

 


 


 


 

Інтродукція

Чисто технічно усяка мандрівка починається із планування. Якщо ви цього не робите, не убезпечите себе від сюрпризів, часто-густо неприємних. Скачана на планшет, смартфон, інший зручний електронний носій мапа Португалії та Іспанії. Мені трапилася в інтернеті створена 10 березня 2010 року користувачем nikodim68. Актуальна досі, жодного разу не підвела. Спасибі йому за це. Є й інші. Оскільки наш шлях пролягатиме від міста Порту в Португалії до міста Сантяго де Компостела в Іспаніїї, ретельно студіюємо її. Особливо старанно початкову і кінцеву точки. У Порту нас цікавить як саме місто, так і особливо catedral de Porto* де ми отримаємо credencialdelperegrino* (паспорт прочанина). У Сантяго де Компостела – передовсім cathedraldeSantiagodeСompostela* і, звичайно ж саме місто, а потім офіс пілігрима, де підтвердять проходження шляху Святого Якова – одного з трьох найбільш значимих паломництв християнства. Є ще Рим та Єрусалим. Для цього треба принаймні двічі на день робити відмітки, ставити штампи у готелях, хостелах, альбергах* (притулок для прочан), casasdehospedes* (гостьових будинках), просто будинках та віллах прихильних до подорожан португальців та іспанців і навіть кав’ярнях і рестораціях, де ви зупинялися на нічліг, чи заглянули перекусити. Відразу скажу – вдалося за десять днів. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




 

 

 


 

У цих тубах – наше все: сертифікати і паспорти пілігримів.

 

 

Люблю мостів старих чарівність, вони у казку нас ведуть. (Пробило на поезію.) 

Перепрошую, але через певні проблеми: додавння фото потребує багато часу, розміщую тільки текст - одразу весь, хоча початковий план був - по частинах. Так само спробую розмістити фото, але з огляду на вищесказане, а також великий масив фото- та відео не знаю, наскільки це вдасться. Усвідомлюю, що текст без фото втрачає оглядальність, та що поробиш.

Тактика подорожі

Ще вдома ми намітили такий, умовно кажучи, шлях «ріка – місто». Отже, ріки і міста. Ріка – orio, місто – acidade(португальською), laciudad(іспанською). 1. Дору (Douro) – Порту (Porto), 2. Леса (Leca) – Матозіньюш (Matosinhos), 3. Ави (Ave) – Віла ду Конді (ViladoConde), 4. Каваду (Cavado) – Ешпозенде (Esposende), 5. Ліма (Lima) – Віана ду Кастело (VianadoCastelo), 6. Міньу (Minho) – Камінья (Caminha), 7. Віго (Vigo) – Редондела (Redondela), 8. Лерез (Lerez) – Понтеведра (Pontevedra), 9. Улья (Ulha) – Падрон (Padron). Нарешті! Шлях до Сантьяго де Компостела відкритий.

Навіщо такі подробиці? Нам доведеться це долати. Де ріка, там і міст, а іноді, як на Міню – переправа до першого на шляху іспанського вже міста А Гуарда (AGuarda). Це кордон Португалії з Іспанією. Ми спізнилися на пором, по вихідних він працює до 14.00, довелося переправлятися на моторному човні (ferryboot). Ого власник – міцний, кремезний чолов’яга, справжній морський вовк, не знаю, іспанець чи португалець, здається, міг би цього важкого човна перенести на своїх плечах. Він за лічені хвилини переправив нас з іще однією подружньою парою – німецькою – на протилежний берег. Щодо мостів, то три з них мають історичну і культурну цінність. Два побудовані за проектом Гюстава Ейфеля, а один – ще римськими легіонерами. Можна сказати, ми двічі піднялися Ейфелевою вежею, тільки горизонтально, а не вертикально, і побували у Давньоримській імперії.

Особливо лячно було іти по одному з мостів. Дув сильний вітер, такий, що зривав з голови кашкет, довелося нести у руці. Верхня частина півтора кілометрового моста, по якому ми йшли, автомобільна, нижня – залізнична. Для пішоходів зліва та справа вузесенький прохід на одну людину, униз страшно глянути, до води метрів 100, якщо не більше. Я придумав на ходу план: якщо падатиму, відчіпляю швидко рюкзак і будь що буде. Під нами загрозливо гуркотить потяг. І раптом назустріч – велосипедист веде свого залізного коня, а потім – ще й якась замріяна жінка. Понесло ж їх сюди, де двом пішим не розминутися! Винагородою за всі хвилювання став чудовий альберг, відразу справа за мостом, у якому зупинилися на ніч і привели в порядок свою нервову систему.

Перші досить загальні враження.

Стежки над океаном, в горах, гірські перевали, вулиці міст та містечок, биті шляхи, іноді автомобільні магістралі. (Не раджу – небезпечно, але часом доводилося, коли дощ – лише один день – збив з маршруту, а два доброзичливі працівники дорожньої служби, спасибі їм, перекинули на потрібну дорогу і все це – без жодних нарікань та повчань.) Йшли стежками та стежинами, що пролягали по виноградниках, уявіть собі: ви йдете, а у вас над головою шпалери дозріваючих виногрон, або вже зрілих ківі, йдете серед лісів, полів і лугів. І курйози при фіксуванні маршруту: мені записали 280 кілометрів, дружині – 240, хоча весь час ми йшли разом. (Кожного паломника в офісі приймає окремий працівник, усього десь 10 – 12.) Пожартували з цієї нагоди: мабуть, 40 км я пройшов уві сні. Заповнення короткого опитувальника. Перша графа зрозуміло – ім’я та прізвище , а ось друга… Рядочок двоцифрових чисел. Що це? Мій порядковий номер? Не обійшлося без конфузу, поки не заглянув угору, де написано age– вік. А до цього.. Боже, чого тільки не було. Симпатична іспанка показує на себе і пише: мені – 41, а вам? Нарешті дійшло. Колись учив самотужки іспанську, вичавив із себе рештки знань: sesentayocho– 68. Яке ж було її здивування, моє ще більше, адже дав їй паспорт, де, як мені здавалося, все написано. Але ж англійською, для іспаномовних це нічого не значить. Вчіть місцеві мови, друзі. А там, де ми були, – галего*, офіційна мова автономної провінції Галісія. Столиця регіону Сантяго де Компостела. На будинках по дорозі де-не-де бачили: GalicianonEspana(вибачайте, у клавіатурі нема іспанської, тому надрядкові знаки і наголоси подекуди губляться). До речі, Порту – місто-побратим Харкова, про що приємно було дізнатися.

Можливо допоможе майбутнім прочанам.

Коли заповнюватимете credencialdelperegrine, nombre– це ваше ім’я та прізвище, як у  паспорті зарубіжному. Lugardeiniciodelaperegrinacion– початкова точка паломництва. Це може бути не обов’язково, як у нас, Порту, а Лісабон, наприклад, чи якесь інше місце на шляху і рухатися різними шляхами – португальським, іспанським, європейським, французьким та їх комбінаціями. Креденсіал можуть видати у альбергах. Ви можете йти «apie» – пішки, їхати «acaballo» – верхи на коні, «avela» – на велосипеді, на мотоциклі (не зовсім упевнений, бо цю опцію у документі перекрила печатка). Особисто нам вершники не зустрілися, а прекрасні створіння коні – так. Велосипеди, часто-густо з електромотором, обганяли нас, рухалися назустріч. Що стосується зустрічних паломників, то іноді це були ті, котрі йшли до Фатіми. Очевидно, вони дали обітницю мовчання, бо не відповідали на наше «bomcamino» – хорошої дороги, яким усі ми обмінювалися. Цікаво і про мету паломництва. Це може бути релігія, туризм і, увага – духовні практики. Що написали ми – секрет. Але узагальнено можна сказати: це була спроба відходу від рутини, закостенілості, автоматизму життя, коли воно втрачає барви і стає якимсь механічним. Спроба вдалася, ми освіжили свій внутрішній світ, наповнили новими враженнями, та й зовні змінилися. А ще перевірили себе на сумісність, хоча у цьому й не сумнівалися. Я скинув два кілограми відразу, хоча худнути мені нікуди, а потім ще один по приїзді і досяг свого історичного мінімуму.

Конкретика

(Не картайте за надмірну деталізацію)

Повернімося до географії. Що треба було на Шляху* подолати: проїхати, пролетіти, пройти, форсувати? Де зупинялися, як це виглядало, окремо про португальські та іспанські смакові та інші уподобання і традиції. Тільки особисті враження, жодних «фантазій на тему».

До Варшави автобусом. Хто їздив, знає, як це, нам «пощастило» – автобус спізнився, прибув о сьомій ранку, не треба було шукати нічліг. Потім з Модліна Ryanair* івським рейсом і того ж дня надвечір у Порту. Чудовий, сучасний аеропорт імені Франсішку са Карнейро* із безліччю напрямків, у тому числі в екзотичні країни Південної Америки – Болівію, Чилі, Перу. Приземлилися близько опівночі, переночували, навіть не вдаючись до пошуків чогось кращого. Найкумедніше почалося о 6-ій вранці. Треба дістатися на метро (чудове, шість ліній, маркованих першими літерами латиниці A, B, C, D, E, F, позначені різними кольорами, наш – фіолетовий) до центру міста, де зарезервований хостел. А як купити карточку і поповнити її? Ось тут, як то кажуть, засада. Наших знань португальської, м’яко кажучи, не вистачає, англійська теж не виручила. Та найбільша проблема оплата. Готівка дрібна у євро практично не надається українськими банками при обміні, виручила карточка. І людина. Скільки разів ми ще звертатимемося до місцевого люду, і жодного разу не було відмови. На цей раз жінка, котра дуже поспішала у своїх справах, усе ж допомогла нам.

Ура! Досить швидко, все ж 11 км, ми в центрі міста. Зупинка «CasadaMusika» (наголоси на першому складі) – будинок музики. Хостел «TheorynomadalPorto», ruade5 deOutubro(артиклі іменників можуть бути різні, в залежності від роду і числа – однини чи множини, узгодження з числівниками: da, do, dos) – вулиця 5-го жовтня. Ця дата знакова в історії країни – День Республіки, у 1910 році була повалена монархія і змінився державний устрій. Будьте готові до того, що числівник може бути написаний словами, як у нашому випадку, cinco(сінко – п’ять), а на карті цифрою. Ще може знадобитися у міській топоніміці слова avenida– проспект, rotunda– коло, рондо. Звідки всі ці знання? Довелося нашвидку підучити португальську. Рекомендую ресурс в інтернеті https://lingust.ru/português/lições– 34 заняття. Звичайно ж, всі не встиг опанувати, але і те, що вдалося, придалося надзвичайно. Від рондо да Боавіста по авеніді да Боавіста ми мали намір йти по місту аж до узбережжя Атлантичного океану. Згодом відмовилися від цієї затії на користь метро, і не пошкодували – зекономили час. У хостел ще треба потрапити, 7-а година ранку, все зачинено наглухо, ніхто не відповідає. Легенька паніка, а потім рішення –йти у місто, щось поїсти, знайти кафедральний собор.

Дифірамби каві

Підкріпитися зранку у Португалії чи Іспанії – це значить випити філіжанку кави з крихітним круасаном.  На більше не розраховуйте, наростає температура, починається сієста аж до 5 – 6 години вечора. Зате кава – знаменита. Ніде і ніколи не пив кращої, хоча маю власний досвід приготування у турці, на кавомашинах, мелення вручну, обсмажування, підбору різних сортів і міксів. Знову іспанщина. Café solo– кава сама по собі, без молока і різних домішок. Малюсінька вертикальна, як стовпчик, чашечка, очевидно заздалегідь прогріта, бо кава у ній за приказкою: чорна, як ніч, солодка, як гріх,  гаряча, як любов, міцна, як прокляття. Обов’язково подають з водою: тут її не шкодують. Жодного пластику чи, борони Боже, паперових стаканів – тільки фарфор, фаянс. Приносить кельнер, метушитися не треба, солідно, повагом, маленькими ковточками, з насолодою пити, чергуючи з водою (agua), що омиває язик та освіжує новий смак. І це чудо, всюди якісне, коштує у залежності від місця від 70-и євроцентів до 2-х євро. Café comleite(Португалія), Café сon leche (Іспанія) – кава з молоком. Частіше чули «сon leche». Це вже більша чашка, коли хочеться запобігти зневодненню організму. І ця кава теж задовольнить найбільш вишукані смаки. У кожній кав’ярні свій ретельно продуманий антураж, інтер’єри, дизайн, посуд. Десь це – старовинні годинники, дзиґарі з боєм і маятником, десь – машинки, моделі авто, десь – акваріум з однією! рибкою, десь – скульптура, погруддя відомих іспанських та португальських мореплавців першовідкривачів Нового світу. Але найважливіше – людина. Вас завжди зустрінуть з привітною посмішкою, підтримають розмову на будь-яку тему, обслужать ввічливо і побажають усього найкращого при прощанні. Тому важливо вміти і собі сказати хоча б кілька слів: ola, bondia, buenastardes, graciac, si, non, senior, senior, obrigado(чоловік), obrigada(жінка), porfavor, desculpe(коли вибачаєтеся за провину), comlicenca(прошу пробачення – при звертанні), adeus(до побачення) і тому подібних, щоб не виглядати неввічливим невігласом. Як це відкриває серця! Люди реагують миттєво на вашу привітність.

Порту

На ознайомлення з містом відвели два дні. Я почав був про це розповідати. Перший день трохи напружений і хаотичний – ми ще не зовсім орієнтувалися у вулицях. Проблемно було й потрапити у хостел: двері блокуються, спілкування тільки по переговорному пристрою. Проте швидко освоїлися, чому допомогло наше вдале місцезнаходження – до всього близько. Хто хоче пішки освоювати місто, повинен бути готовий до спусків, поворотів, звивистих вулиць, крутих підйомів – Порту розташоване на пагорбах над рікою Дору. Але все це окупається побаченим. Передовсім – парки. Оглянули декілька. Їх так багато, що по просту переходиш з одного в інший. Нам особливо сподобався Парк Кришталевого палацу, по дорозі до центру міста і кафедрального собору, який шукали. Палац був власне на реконструкції, зате парк оглянули буквально сантиметр по сантиметру. І було що! Можна сказати міні Версаль. Такий собі регулярний парк у суто європейських традиціях: з озерцями, фонтанами, акуратно підстриженим живоплотом, терасами, іншими фантазійно оформленими химерами і павичами, півниками, іншою фауною. Дуже мало, практично немає асфальту, тільки природні алеї, гравій, бруківка, подекуди дикий камінь. Фотографували досхочу. І як бонус – відкривався краєвид на покриту вранішнім серпанком ріку, що несла свої води до Атлантичного океану. Мости, мости… Дух перехоплює. Воістину кажуть: хто рано встає, тому Бог дає.

Азулежу*

До цього історико-культурного феномена Португалії ми були трохи готові, читали дещо в Інтернеті. Та дійсність перевершила всі сподівання. Правду кажуть, краще один раз побачити, ніж сто раз почути (і прочитати). І ми побачили, не один, а десятки, можна сказати, сотні разів, так, що аж око «замилилося» і не сприймало вже, як диво з див. Що таке азулежу ? Це такі декоративні кахлі, фарбована керамічна плитка, випалена, глазурована оловом, розміром 14x14(ми не міряли, але десь так воно і є). Зустрічається всюди: на фасадах будинків, церков, палаців, шкіл, ресторанів, барів, залізничних станцій, станцій метро. Вразили азулежу в інтер’єрах залізничного вокзалу, просто у центрі міста. Сюжетні сцени величної історії: королі, вершники, битви, присяги, історія християнства, тощо. (Вокзал – Одеса: колії закінчуються, тупик, відразу зрозуміло – далі море, у нашому випадку Атлантичний океан.) Азулежу можуть використовуватися самостійно, іноді покриваючи весь фасад будинку однотипними кахлями, чи якимсь сюжетом, або дуже красиво поєднуються з іншими архітектурно-декоративними елементами: арками, еркерами, портиками, ліпниною, кованими у металі решітками балконів. Все це виглядає дуже органічно, як у старовинних будівлях, так і сучасних. Вони скрізь і всюди. Складається враження, що будинок без азулежу, це й не будинок зовсім. Проте може бути й інша тенденція – на всьому фасаді тільки одна азулежу. І тоді від неї очей не відвести. Двічі - тричі бачили фасади, суцільно обкладені мушлями, пофарбованими на сріблясто. Дуже стильно, але мало поширене. І ще: коли потрапили в Іспанію, азулежу, як відрізало. Тобто жодного. Можливо, це пов’язане з іншими традиціями, Галісія має свої родзинки.

Зайве мабуть говорити, що наступного дня ми побачили омріяний катедраль, ну й важко ж до нього дістатися! – на такій крутизні, що не допомагають навіть сходи, там, де вони є, і оформили паспорт пілігрима. Ще багато у чому вразив нас Порту: тут чудова, смачна і недорога їжа, кельнери не приймають чайових, повертають, вважаючи, що відвідувач помилився в рахунках. Метро, Будинок музики, пам’ятники, меморіали. Дозвольте решту вражень залишити при собі.

Старт

У першому нашому хостелі спілкувалися з його постояльцями і звісно ж – господарем. Його постійно ейфорійний настрій трішечки насторожував: чи не напідпитку? (хоча це виключалося) – але він мав ділового помічника, і нам гріх на що-небудь скаржитися. Був сніданок вранці наступного дня, коли ми після двох днів дороги ще трохи зніяковіло користувалися усіма благами цивілізації. Наш номер чотиримісний, напередодні увечері розмовляли зі студентом з африканського континенту, назву країни я благополучно забув, центрально-західна Африка, а він просив називати його Джон. Що характерно, навчається у Польщі, знає кілька виразів, як от dzień dobry, przepraszamі таке інше. (Цей «польський слід» зустрінеться нам ще двічі, але про це згодом). А сюди приїхав знову ж таки у справах навчання. Наступного ранку наш Джон одягся дуже офіційно і подався в місто. Інші мовчазні постояльці, як привиди з’являлися і як привиди зникали.

Після сніданку прощаємося і вперед. Пам’ятаєте наш первісний план: Матозіньюш, Віла ду Конді– два дні ходу. Якщо є метро, гріх ним не скористатися, це не заборонено. Іти по місту з рюкзаком у спеку – це те ще задоволення, в чому ми й переконалися згодом, долаючи деякі міста, особливо далося взнаки Віго. Остання станція на нашій лінії у Порту, яка нам і потрібна, – Повуа ді Варзін. Це набагато далі, ніж аеропорт, з якого теж рушають паломники. Але на метро знову ж таки треба поповнити карточку. І тут нам допомагає чоловік, який вибачившись, спочатку зробив це для себе, а потім і для нас. Все – їдемо! У мене завжди є боязнь прогавити свою зупинку, коли їду вперше незнайомим маршрутом. Заспокоюю себе, що там вийдуть усі – кінцева ж.

Наші ноги (їм ще багато потрудитися) ступають на стежку першого дня подорожі. Робимо першу, а по суті вже другу після кафедрального собору, відмітку у паспорті. Дуже привітні синьйори в туристичному офісі звично бажають нам «бон каміно». Стільки їх ще буде – цих вітань при зустрічах і прощаннях! І тут починається дощ – дрібний, обложний, надовго. Дістаємо легкий плащик-накидку для мене, у дружини є курточка. Пішли, план є план – дістатися Ешпозенде. Якби ми знали, наскільки це складно, відмовилися б від цієї трохи безумної затії.Співчутливо дивляться перехожі, один вибачливо каже: «Ну й погодка сьогодні». Розуміємо без перекладу. Пам’ятаєте, це той день, коли ми вперше збилися з маршруту (а на сьомий день у горах ще один раз) і вибрали не найкращу дорогу. Уже перед Ешпозенде врешті виглянуло сонце. Перейшли міст через ріку Каваду, проходимо Ешпозенде, є піщаний пляж, але ніхто не купається: прохолодно і великі хвилі. Фотографуємо, трохи сидимо на кам’яних лавочках, дуже зручні, підкріплюємося із своїх запасів. Підходящого для нас місця нічлігу все нема й нема. Дивлюся на електронну карту – найближчий альберг – 8 км. Уперто йдемо, намагаючись не думати, скільки вже пройдено. Нарешті о 6-ій вечора знаходимо альберг неподалік біля церкви(igreja) Святого Архангела Михайла (Мігеля) в Маріняш. Ніколи так не робіть, старайтеся впоратися до четвертої, максимум п’ятої години. Звичайно, набитий під зав’язку, місць немає. Тут зустрічаємо першу українську «ластівку» – дівчину з Дніпра, котра йде сама. Взаємно розчулені. Вона вже влаштована, а ми? Тільки ставимо відмітку у паспорті. І тут нам випав крупний виграш у лотерею: пропонують поселитися у хоспедес на віллі. Звичайно, ми за. Приїздить її хазяйка Олівія і підвозить ще чотири, а може шість  кілометрів у Беліню. Про таке поселення можна тільки мріяти.

Міжлюдські реляції

У Олівії та її чоловіка Тіберіо зрозуміли, що таке справжня португальська гостинність. Нам відводять окремі апартаменти, пропонують поплавати у басейні: дуже доречно після такого напруженого дня, ознайомлюють з розташуванням кімнат, скоріше це все – великі вітальні, з садом. Ми бачимо інших її гостей. Радо скористалися з усього запропонованого, плаваємо в басейні, фотографуємо захід сонця над океаном, садочок. Нарешті повноцінний Інтернет, у дорозі з цим завжди багато проблем, рапортуємо домашнім, де ми. Потім багата, по повній програмі,вечеря за величезним столом, з португальськими смаколиками, білим (blanco), охолодженим до потрібної температури сухим вином, про яке потурбувався Тіберіо. Розкіш. І все це з гідністю, достоїнством, без жодної запобігливості. Господарі, як і гості, – повноцінні учасники застілля розділили з нами трапезу. Хоча, звичайно, вони більше старалися для нас. За столом десять осіб, інтернаціональна команда: господарі португальці, гості німець (на фото крайній справа), п’ятеро італійців, двоє українців. Антоніо (сидить по центру стола) старший на два роки від мене, йде з Лісабона, праворуч Фабіо, добре розмовляє англійською, я навіть прийняв його за громадянина Великої Британії, розпитує про Україну, ненав’язливо про мої релігійні преференції. Досвідчені мандрівники, дехто з них підкорював Монблан, хтось мандрував у Південно- Східній Азії. Потім ми двох із них зустріли ще раз і зробили селфі.

Та й це ще не все. Наступного ранку був сніданок, а потім Олівія влаштувала для охочих (німець десь запропастився і більше ми його не бачили) справжній сюрприз – екскурсію на найвищу точку Беліню – гору Страстей Господніх. І йшли ми круто вгору, від майданчика до майданчика, здавалося, їм не буде кінця, по сходах, а потім по всіх стаціях, тільки у зворотному напрямку від XIIдо I. Вражаюче видовище, скажу я вам, а природа – неторкана, первісна, з мінімальним втручанням людини, тільки там, де це було потрібно. Укінці Олівія повела нас на міське кладовище, її задум став зрозумілий згодом, а поки що ми дивимося, порівнюємо, аналізуємо: дати пишуться на надгробках – спочатку фінал життя, а потім – початок. Трохи не звично. І тільки у двох місцях так, як ми звикли. Всюди на цвинтарних плитах є маленька чаша, а в ній – то гілочка дерева, чи квітка, або спеціальне, схоже на голівку маку, кропило. Тут останнє пристанище близьких Олівії – двоюрідного брата, сестри. Повертаємося до господи, невтомна хазяйка завантажує нас у дорогу сливами ущерть. Пів дня пройшло, як одна мить.

Забігаючи наперед, скажу: такий прийом нас ждав ще в одного господаря в Іспанії в місті Редондело. Хесус (наголос на останньому складі, я запитував у нього спеціально) також влаштував нам королівський прийом.

Та ми не шкодуємо, до кінця дня таки вдалося дійти до запланованої точки маршруту Віана ду Кастело і форсувати ріку Ліма. Там нас ждав величезний двоповерховий альберг – будівля колишньої духовної семінарії, з внутрішнім двориком (патіо), власною церквою. Небагатослівний господар оформив нас «по першому класу», номер на три особи і попередив про можливе підселення. Ми не проти. Заходимо на другий поверх, приміщення просторе, з великими вікнами, душова, кухня окремо на поверсі. Згодом з’явився наш третій пожилець, родом із Сеула. Міньо – тридцятилітній учитель корейської мови подорожує сам. Чому без дружини? – питаємо, – вона працює. Дружина спілкується з ним англійською, спільно вечеряємо. Наступного дня я вчу його українських слів: щасливої дороги. Ви б чули, як старанно він це вимовляє. Увечері ще цього дня роблю коротку вилазку в місто. Знову проблема з Інтернетом. Чи товсті стіни альберга, чи щось інше, але  його нема. Вечір, усе або зачинене, або готується до закриття. Але є одне місце, просто неба, у центрі міста люди смакують каву за виносними столиками кав’ярні (я так розумію, їх ніхто й не заносить на ніч). Замовляю й собі філіжанку. Кава з Інтернетом – це розкіш.

Якщо ви гадаєте, що я й далі «вантажитиму» вас подробицями нашої мандрівки, то помиляєтесь. Дам спочинок і вам, і собі. Та є декілька моментів, на яких варто зупинитися.

Ресурси

Мабуть, ви думаєте: люди тринькають гроші направо і наліво, ні в чому собі не відмовляють. Все це чудово, але у скільки ж воно в кінці-кінців може обійтися? Калькуляція наша планувалася на витрати необхідні, факультативні і непередбачувані (тут і далі розрахунок на двох осіб). Необхідні: транспорт, літак Варшава – Порту і зворотній, автобус Харків – Варшава туди й назад, автобус (марки Flixbus, дуже зручний)з Сантяго де Компостела до Порту, страховка. Відповідно 1500 злотих на літак (порахуйте за курсом), 4 тисячі гривень – на автобус плюс 76 євро на Flixbus, страховка у «ПЗУ Україна» 848 грн.

Як ви розумієте, дорога Ель Каміно безкоштовна, тут ми зекономили (жарт). Ночівлі теж відносимо до необхідних, хоча у нас були спальні мішки (в інтернеті лякали поганими умовами в альбергах – ні разу не справдилося), проте ними не скористалися. А так, будь-ласка, намет і просто неба – ще одна економія для тих, котрі люблять вранішні медитації в природі. Дванадцять ночівель, з них у господарів – дві, у готелях – чотири, хостелах – три, решта у альбергах – трьох. Альберги коштують відповідно 5, 8 12,5 євро з особи, бувають комунальні, приватні, при костьолах (тут і далі тільки інформація перевірена на власній практиці). Госпедес – 40 євро, хостели – 35, готелі так само. В інтернеті багато чого пишуть, що бувають і безкоштовні альберги за чисто символічну оплату, можуть на безвихідь прихистити пожежники у пожежній частині (corpodebombeiros, departamentodebomberos– португальською та іспанською). Бомбейрос ми бачили двічі, один раз як добровільну пожежну дружину, переходячи через якесь місто і вдруге – о першій ночі в Сантяго де Компостела, коли нас без попередження виселили з автовокзалу. А під ним була якраз ця частина і ми розпачливо питали разом із пані з Угорщини, що робити, де тут стоянки нічних рейсів. Місцевий таксист заспокоїв і все пояснив. Наш автобус о 3годині 35 хвилин прибув вчасно, але перехвилювалися достатньо. Закрадалася навіть думка поїхати на таксі, щоб встигнути в Порту на літак. На щастя, все обійшлося. А могли б бути непередбачувані витрати.

Факультативні витрати – сувеніри, купили тільки один – фігурку святого Якова, і вино (ovinho) від виробників з бездоганною репутацією, заснованих 1750 та 1756 року відповідно, – вінтажні портвейни Burmesterта RoyalOporto2014 та 2015 років розливу. Якщо портвейн, то тільки з Порту, решта … «Агдам». (Пам’ятаєте це чудо радянського виноробства? ) Віддаю перевагу сухим червоним винам, як от наприклад TintodeToro.

Про витрати на їжу я свідомо промовчу, все залежить від вас, економити чи ні, брати запаси чи скуповуватися на місці. У нас  були запаси горіхів волоських, соняшникового насіння, тощо. Скуповувалися і в супермаркеті, і на ринку (mercado). Як ви самі розумієте, хамон з іспанського ринку – це щось цілком інше, ніж хамон в Україні, як і виноград, помідори та все інше від місцевих фермерів. Паелья, ну як же не спробувати її в Іспанії, особливо з чорним рисом і морепродуктами, або м’ясом (carne) та приправами. Якщо вас двоє, хтось бере щось переважно м’ясне, хтось – переважно –овочеве (порції велетенські) і обмінюєтеся половинками того й того. Ну а наприкінці подорожі, вже у Сантьяго де Компостела, після завершення всіх формальностей біля офісу пілігрима довелося скуштувати фірмове іспанське пиво Галісія, світле, з зеленими оливками. Ніколи раніше не відчував такого поєднання смаків. Метка кельнерка не лізла за словом у кишеню. Усі чоловіки для неї були chicos– хлопчики, жінки – поважніше damas.

Неможливо все точно підрахувати, та ми й не намагалися, щоб не псувати собі задоволення від відпочинку. Рекомендую дуже просту процедуру: стан вашого банківського рахунку до і після подорожі. Наскільки він «схуднув» – оце і є ваші витрати.

Піша хода та ще дещо

Згадалося хоку: В похід меч гострий, /рису колобок бери/ важка дорога. Звісно, ніхто б нам не дозволив в автобус, а тим паче в літак, взяти щось гостре. (Навіть з ножицями була проблема, нігті за два тижні відросли, а підрізати нічим).

Що насправді треба взяти, так це рюкзак. Легкий. Не натоптуйте його зайвим, бо не раз пошкодуєте. Із взуття – легкі в’єтнамки, чи якісь капці: у них ви будете ходити в приміщенні, де влаштуєтеся. Та дві пари «ходового» взуття, одне – закрите на випадок дощу, друге – легкі сандалі на хорошу погоду. Взуття повинно бути не нове, але й не дуже розтоптане. А якщо вже купили щось перед походом, «обкатайте». Шкарпетки, бажано такі, що фіксують стопу. Спальник, взяли і ні разу не користувалися, та це не значить, що непотрібний. Годиться навіть як баласт. Не зловживайте курточками важкими, запаритесь. Тільки легкі. Я спеціально повторюю: легкий, легка, легкі. І декілька симетричних комплектів низ/верх: штани довгі, футболка з довгим рукавом, шорти, футболка з коротким рукавом. Светр – легкий, але теплий, знадобився тільки один раз. Ви не йдете на бал, та все ж щось у вас має бути трохи начебто вихідне/святкове.

Не забувайте про лейкопластирі, обов’язково пригодяться. Засоби гігієни, щоб почуватися комфортно у будь-якій ситуації. Що-небудь на голову, кепку, хустинку. Ви ж не хочете теплового удару. А сонце тут ядерне, підпалило мені якось кінчики вух. Сонцезахисні окуляри, а якщо ви носите ще звичайні, то кілька пар. Є дві тенденції – недоекіпіруватися і переекіпіруватися. Тримайтеся посередині. Ми бачили двох американок з Каліфорнії. Одна з чимсь таким, що й рюкзаком назвати важко. А друга взагалі без нічого. І бачили «каміністів» з трекінговими палицями, у крутому взутті, модному спортивному одязі. Контролюйте стопи і пальці на кожному привалі і в кінці дня. Мозолі, мозолі, мозолі. Якщо вже не вбереглися, підлікуйте відразу. Бо наслідки можуть бути малоприємні. Хода, біг, плавання – навички, від природи дані homosapiens. І якщо ми їх не тренуємо хоча б час від часу, наслідки плачевні. На ель каміно це видно неозброєним оком.

 

Тренуйтеся і в дорогу! Зустрінемось.

 

Місто Беліню, Португалія. Гора Страстей Господніх. 

 

 

 

 

 

 

Чарівність азулежу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 




 

 



 



 


 

Оцените статью:

Перепост:

Статья понравилась: Миша, DUKE, andr, Л.С., Gost, Q'nSy, denisekonomix, Iury Bugaev, Unslave,

Статья не понравилась: Таких нет


Комментарии

Комментировать в форуме...

Alin@

Alin@

Класс! моя мечта

18.08.2019 22:32
Snake

Snake

Я как раз завтра опять по этому Пути иду с дочкой;)

19.08.2019 05:23
Миша

Миша

Интрига есть, ждем развития сюжета...

19.08.2019 13:21