Експедиція гурту Фолькнери - "Двоколісні Хроніки-6"

Від жовтня 2014 по лютий 2016 року тривала наймасштабніша велоекспедиція Фолькнерів, яку Володимир Муляр та Ярина Квiтка присвятили єдності і миру в Україні. Виїхавши з серця України, Київського Майдану, вони везуть у світ його дух, пісні, символи, історії, щоб дарувати їх людям.

Своєю велоекспедицією вони не прагнули встановити якийсь рекорд, а лише хотiли показати Світові Україну і привезти до України 13 шматочків Світу. Інакшого Світу.

Як і в попередніх подорожах, цього разу Володимир та Ярина також збирали музичний фольклор різних народів і натомість на вулицях міст і сіл 14-ти країн співали українських пісень. Весь перебіг експедиції фіксувався на відео, з якого по поверненні буде змонтовано черговий фільм циклу «Двоколісні хроніки».

Протягом всієї подорожі, безпосередньо в атмосфері міст, сіл та природи кожної з країн, Фолькнери здійснювали запис пісень у власному виконанні, а також спільно з місцевими музикантами різних країн, яких зустрічають на шляху. 14 композицій на тлі звуків світу об’єднають всі країни нашого маршруту у майбутньому новому альбомі Фолькнерів.

Проект Фолькнерів «Двоколісні хроніки» започаткований в 2010 році.
Як взагалі виникла така ідея?

Володя:
Якось у 2009-му ми удвох з Яриною поїхали на пару тижнів у велопохід до Абхазії (стартували в Керчі). Тоді ми тільки починали робити музику разом, тож в дорогу взяли деякі музичні інструменти (індонезійський джембе, український бубон та губну гармошку) і грали на вулицях російських та абхазьких міст українські народні пісні. Побачили, що людям це подобається і вирішили, що було б добре робити це частіше. Але наступного року ми захотіли ще більшого: не просто співати наших пісень, а й записувати у інших народів їхній фольклор. І так проста ідея виросла в культурний проект, в якому ми об’єднали дві наші найулюбленіші речі: подорожі і музику. А вело-формат обрали через те, що вважаємо велосипед найпрекраснішим транспортом, винайденим людством – він розвиває людину і не шкодить природі. Також ми вирішили фільмувати всі подорожі і потім робити про це фільми. Тож назва проекту «Двоколісні хроніки» виникла сама собою: два колеса велосипеда і хроніка подорожі.

Як довго на той час ініціатори користувались велосипедами?
Чи мали велотуристичний досвід?

Ярина:
Володя по-серйозному їздив досить давно, ще з початку 2000-х, бував у багатоденних велопоходах у Польщі, в Криму, у Карпатах, по Україні... Мені ж Володя подарував велик (шосейник Pinarello) лише у 2009-му, щойно ми познайомились, тож досвіду на той час я мала небагато. Спочатку їздила дуже невміло, часто падала. Пам’ятаю, як перед поїздкою в Абхазію Володя змушував мене їздити у спеку з цеглою на багажнику, аби тренувалась ))

Коли поїхали у першу експедицію, з якими несподіванками зіткнулись?

Володя:
Плануючи першу експедицію проекту «Двоколісні хроніки» 2010-го року, ми хотіли об’їхати Чорне море (відвідати всі чорноморські країни), але за кілька днів до старту випадково дізналися, що не зможемо цього зробити через те, що за грузинським законодавством ми порушили закон, побувавши перед тим в Абхазії (ця республіка юридично належить Грузії, але фактично їй непідвладна). Тож до Грузії нас не те що не пустять, а ще й можуть покарати. Отож, ця ідея відпала, але у нас вистачило оптимізму ще одну: об’їхати інше море – Мармурове! Тим паче, що румунська та болгарська візи вже були у наших паспортах. За кілька днів, на початку серпня, ми стартували у Чернівцях в напрямку румунських Карпат, далі була Болгарія і Туреччина. Там зробили заплановане кільце довкола Мармурового моря, що й дало назву фільму про подорож – «Мармурове кільце». Назад поверталися поромом зі Стамбула до Скадовська.
Велосипеди тоді у нас були шосейні, з малесенькими консольними багажниками, тож довелося брати наплічники, аби взяти все, що потрібно. Тепер трохи смішно це згадувати, але справді їхали в такий далекий світ з великими рюкзаками.

Ярина:
Наступна несподіванка не змусила довго себе чекати: на четвертий день тієї подорожі на одному із серпантинів в Румунії я впала, добряче подерши ногу (довелося зашивати в госпіталі). Невже це все?.. – зі сльзами думала я в перші години після того. Ногу я навіть згинати не могла (найбільша рана була на коліні), тож про яке крутіння педалей могла бути мова… Кілька днів ми простояли на місці в кемпінгу, але згодом я почала розрухувати ногу і ще за кілька днів ми по-трохи рушили далі. Але гірські райони довелося проїхати потягом.
Так з раною я ще трохи мучилась, поки вона зажила. Далі до кінця все було чудово. Це були прекрасні три місяці першого справжнього мандрівницького досвіду. Ми жили «дикунами», ночували в наметі, готували на вогнищі (ніяких примусів з собою не мали) і насолоджувалися культурою інших народів.

Як планується маршрут. Чи часто доводиться його коригувати,
змінювати плани, і з чим це пов'язано?

Володя:
Ми ніколи не плануємо маршрут по днях і навіть рідко по тижнях. Наприклад, в цій подорожі до Австралії від початку маршрут був запланований дуже загально, лише по країнах і з приблизними термінами (зазвичай обумовленими тривалістю дії візи). А якими дорогами і по яких містах поїдемо, це вирішуємо вже в дорозі. Ми любимо спонтанність і випадковість, коли обставини або нові знайомства коригують наш маршрут, змушують затримуватися або прискорювати рух… В цьому, на нашу думку, свобода і справжнє життя.
А змінюється маршрут через різні обставини: поломка велосипеда, сезон дощів, сезон спеки, потрібна вода, потрібен інтернет, візу видадуть через 2 тижні замість 3 днів, в Пакистані активувалися таліби, познайомилися з цікавими людьми, а в такому-то місті можна зустрітися з хорошими музикантами…

Як взагалі вдалося організувати цю експедицію в такий непростий час?

Ярина:
Цю подорож ми планували давно, ще до початку бурхливих подій (щоправда, тоді планувалося їхати лише до Індії). Під час Революції ми думали все відкласти, сумнівалися, чи варто покидати країну у важкий час. Але врешті вирішили поїхати і здійснити наш проект, адже цим ми також робимо українську справу: несемо ідеї Майдану та розповідаємо людям про нашу Батьківщину. Ви не уявляєте, скільки на своєму шляху в азійських країнах нам доводилось чути питання на зразок: «Що-що, Україна?.. А де це?..», або «Україна – це ж Африка, містер?..». Або навіть тут, в Австралії, нас на днях запитали: «Ааа, з України… І що, у вас там досі комунізм?..»
В дорозі ми час від часу проводимо зустрічі зі школярами, або ж з людьми на наших концертах в клубах чи на вулицях. Тож за останні 16 місяців чимало людей дізналося, що Україна не в Африці і це не американський штат (в Індії люди переконані, що людина, яка подорожує, обов’язково з Америки і багата).

Чи не буває нудно без спілкування крутити педалі цілий день?

Володя:
Чому ж без спілкування?.. В деяких країнах Азії, навіть якщо б ви не хотіли ні з ким спілкуватися, це вам навряд чи вдасться – люди на кожному кроці. Час від часу ми й українців зустрічали на шляху: в Болгарії, Непалі, Таїланді, Індонезії. В Австралії (якщо не рахувати північних регіонів) взагалі почуваємось як вдома. А крім того, нас же двоє! Ярина – чудовий співрозмовник. Тож браку спілкування не відчуваємо взагалі. Навпаки, пригадую, як гостюючи щовечора у фантастично гостинних іранців ми хотіли нарешті побути наодинці і один єдиний раз за два місяці в Ірані ми уникнули зустрічі з людьми, аби ті не встигли запросити ночувати до себе, і поставили намет в полі.
А ще, напевно через те, що ми люди творчі, крутячи педалі в мовчанці, ми цілком задовольняємося придумуванням нових пісень, історій для книги і т.ін.

Чи думаєте на чому і куди поїдете далі, і чи поїдете?

Ярина:
Ми вже практично на фініші, в Сіднеї (фініш 20 лютого 2016 рку), але, як не дивно, зупинятися не хочемо. Зараз ми думаємо над тим, як відновити наші фінанси, оновити техніку і через деякий час рушити далі, навколо світу. Якщо вже заїхали дак далеко, то чому б не проїхати й іншу половину Землі?.. Насправді ми завжди про це мріяли. Про це ж нам кажуть і багато людей, що слідкують за нами в соцмережах. Тож зараз шукаємо спонсора чи мецената, щоб мати можливість здійснити задумане. До того ж, через кілька місяців у нас має народитися поповнення! Нас стане троє, тож наступна частина подорожі, якщо їй суджено здійснитися, має бути в трохи іншому форматі.

Чи допомагають фінансово люди?

Володя:
Є чимало людей, котрі пожертвували нам невеличкі суми, або ж купили наші листівки, які ми створили в дорозі. Усім їм ми дуже вдячні. Час від часу, іноді навіть анонімно люди переказують нам на картку бодай 30 грн, - відносно небагато, але ми це дуже цінуємо, бо це від щирого серця, безкорисливо. Така допомога хоч трохи нас підтримувала протягом усього шляху.

За час подорожі ви сильно змінилися? Стали дивитися на світ інакше?

Ярина:
Звісно, будь-яка мандрівка розширює світогляд людини, розвиває та загартовує. Пам’ятаю, як ми вперше їхали в Абхазію і ночували в Керчі. Тоді в маленький двомісний намет я вблагала Володю запхати ще й обидва велосипеди з багажем, так була переповнена різними страхами! Можете собі уявити, як ми спали… Тепер ми і велосипеди, і більшість багажу залишаємо назовні, спимо спокійно.
Відкриваючи для себе інші культури, ми намагаємося (хоч і не завжди це легко) до усього ставитися з розумінням. Наш світ дуже різноманітний і часто незрозумілий. Ця подорож навчила нас розуміти. Навчила вчитися розуміти. Зараз ми переконані, що якби усі люди більше подорожували, у світі побільшало б розуміння і толерантності.

Чого найбільше бракувало в подорожах в плані спорядження та технічного оснащення?

Володя:
Ви не повірите, але зараз тут, в мегарозвинутій Австралії, ми як ніде раніше відчуваємо проблему елементарної підзарядки наших девайсів. Знайти тут безкоштовну розетку – задача ще та… Доводиться годинами сидіти в макдональдзах)). Сонячної панелі, яку мали на початку подорожі, вже не маємо, пауер-банк також залишили в місцевих українців. Тож думаємо на майбутнє розжитися на генератори для велосипедів, чи щось таке, щоб заряджати крутінням педалей.

Яке спорядження показало себе з кращого боку (крім пiчки Бонда :),
а яке виявилося мотлохом?

Володя:
О, так, пічка Бонда – це суперова штука! Хоча пальник Primus нас також часто виручав в умовах, коли пічка була безсила (в дощі, за відсутності дров або де палити заборонено).
Похідний фільтр для води Аквафор також виявився дуже корисним, думаю, в наступні мандрівки без нього не поїдемо.
Велобаули Crosso Expert показали себе дуже добре як на таку дистанцію, нічого у нас не намокало навіть у зливи. Але, напевно, якщо поїдемо в навколосвітку, замінимо їх на нові – в деяких місцях вже протерлися дірки.
Намет Trimm Comet служив надійно дуже довго. Починаючи від Таїланду, кілька разів вітер ламав дуги (не рідні, куплені окремо, дюралюмінієві) і вони пробивали тент. Дно почало протікати в Індії. В Австралії довелося замінити намет після чергової поломки. Але, враховуючи вартість намету та інтенсивність експлуатування, він прослужив достойно.
Ще одна чудова річ, яку вперше ми спробували в цій експедиції – тонкі спальники-вкладиші для звичайних спальників. В гарячих країнах на них (або в них) чудово спати, не використовуючи теплих. В холодну пору вони дозволяють рідше прати спальники.
Взагалі, все що ми маємо в дорозі, служить непогано, але рано чи пізно все ламається…

Що б хотілося мати з спорядження та одягу в таких поїздках?

Володя:
Як я вже сказав, мріємо про незалежне і компактне енергоживлення. Також думаємо (якщо поїдемо далі) придбати хороше світло з можливістю заряджання по USB (вночі їздимо не часто, але іноді доводиться).
З одягу мені не завадив би «дихаючий» водонепроникний верхній одяг, бо в тому, що маю зараз, швидко збирається конденсат. Ярина мріє про легке взуття на дощову погоду.
І, звісно, у зв’язку з поповненням плануємо придбати дитячу коляску-причіп, з якими часто їздять європейці.

Ваші розміри взуття і одягу, якщо не секрет :)

Ярина:
Моє взуття 36 або 37 розміру (залежно від типу взуття), одяг – S. Взуття Володі – 43, одяг – M (але зазвичай доводиться шукати довгі рукави)).

Як вирiшили питання харчування і води в поході (коротко).
Чи користуєтеся субліматами, розчинними продуктами/напоями?

Ярина:
Їмо все, як вдома. Нещодавно навіть борщ варили в лісі. Можливо, професіонали здивуються, але ми ніколи не харчуємося за похідними системами, не переймаємося дотриманням раціонів і т.ін.. Ми подорожуємо не по-спортивному, оскільки в походах нас цікавить не так результат, як процес. Ми прагнемо отримувати задоволення від усього в дорозі, в тому числі й від місцевих кухонь та готуванням самотужки. Готуємо все, що забажаємо, або все, що можемо знайти в тій чи іншій місцевості. Окрім того, ми часто гостюємо у людей, а там зазвичай годують не за раціоном )).
Продукти купуємо не більше ніж на 1-2 дні в заселеній місцевості, або на кілька днів в безлюдних краях (в таких випадках, звісно, беремо більше енергетичних і сухих продуктів). Багато води (15-20 л.) доводилось з собою возити лише на півночі Австралії, до того проблем не було, хіба що фільтрувати мусили частенько.
Ні, субліматами не користуємося. Будь-якої «хімки» теж намагаємося уникати. З напоїв – переважно чиста вода (часто з лимоном), або щось натуральне (чаї), ніяких кока-кол чи газировок.