Польські та словацькі Карпати, Пеніни та Татри

Учасники

Нас було двоє: я, Микола, з Києва, і Анатолій, з Миколаєва. Весною цього року у нас був спільний 9-денний похід українськими Карпатами. Наша подорож тривала 14 днів, з яких велосипедними були 12, а останні 2 дні – пішохідними. Тоді до нас приєдналася Толіна дочка Альона, яка живе і працює у Польщі, в Катовіце.

Наші велосипеди – кросові: у мене 27-швидкісний Kellys Phanatic 30 словацького виробництва, добряче пошарпаний у весняній подорожі, а у Толі – безіменний китайський бренд Victory з 14 швидкостями. Толі на підйомах доводилося важче.

 

Маршрут

Польщу ми вибрали мимоволі. Толя хотів у Німеччину, я - в Болгарію або Румунію. Але зійшлися на Польщі, як на країні, яка найбільш лояльно видає шенгенські візи. Я надавав перевагу рівнинному рельєфу, а Толя - гірському. Після обговорення я прийняв Толіну ідею проїхатися польськими Карпатами через Словаччину до Пенінських гір та Татр. У мене було бажання доїхати до Кракова, але, на жаль, його ми не реалізували. Наша велосипедна подорож закінчилася у Татрах, звідкіля на автобусі та поїзді через Краків повернулися в Україну. Фактичний велосипедний маршрут (треки даються нижче по кожному дню окремо; цифрами помічені місця ночівлі):

 
Запланований маршрут повністю пролягав асфальтованими дорогами. Реально ж, трошки проїхали по бездоріжжю. Загальний фактично пройдений шлях складає 702 км, а сума підйомів – біля 7,5 км.

Мова

Польща була зручна тим, що Толя знав польську мову. Я ж перед поїздкою прослухав 3-4 уроки самовчителя «Польська мова за 4 тижні» Мажени Ковальської. Це дозволило звикнути до польських звуків та вивчити десяток самих елементарних слів та фраз. Вчити граматику було ніколи. Проте, вона багато в чому схожа на українську. Словацьку мову ніхто з нас не знав і не пробував учити. На півночі Словаччини проживає багато русинів, фактично, українців. Ми розраховували, що мовних проблем з ними не буде. Так і сталося.

Візи

У Толі була польська шенгенська віза на 1 рік, а я оформляв візу до Шенгенської зони вперше. Записатися на прийом до візового центру консульства Республіки Польща можна через інтернет або по телефону. Але виявляється, з-за величезного напливу бажаючих, зробити це реально тільки після 2-3 днів невдалих спроб. Перед дзвінком обов’язково треба мати при собі закордонний паспорт (його дані необхідні для реєстрації).

Згідно з правил, для візи потрібні бронювання та 50% оплата готелю. Звісно, ми не могли кожного дня точно знати, де будемо зупинятися на ночівлю. Проте у консульстві заявили категорично: без сплати 50% візу не дадуть. Почались пошуки. У районах, якими ми подорожували, великий вибір готелів за 30-40 злотих. Але забронювати їх через інтернет дуже важко. Більшість не відповідає на електронні листи, особливо не польською мовою. Реально можна домовитися лише по телефону. Добре, що Толя знав мову. Він і вів довгі переговори. З першим готелем нам пощастило: власниця запропонувала вислати підтвердження без будь-якої фактичної оплати. З другим готелем навпаки: в останній момент власник сказав, що не може вислати підтвердження, тому що в нього немає печатки. Інші взагалі не відповідали або відразу відмовлялися. Довелося на решту періоду бронювати житло у Кракові, де і англійську мову розуміють, і на листи відповідають оперативно, і банківські картки приймають.

Перед візитом до візового центру, серед інших необхідних документів, у мене були роздруковані:
• підтвердження з готелю в м. Соліна, з печаткою;
• e-mail лист з готелю з Кракова.

Але виявилося, що e-mail’а недостатньо, потрібне буле підтвердження на фірмовому бланку, з печаткою. На виправлення дали лише одну годину. Цю роботу взяв на себе Толя. З Миколаєва він подзвонив у Краків, і через півгодини мені вислали необхідне підтвердження. Протягом цього часу я знайшов поблизу візового центру організацію, яка за 10 гривень надала мені на 5 хвилин доступ до інтернету і роздрукувала необхідне підтвердження. Я встиг! Через 6 робочих днів я отримав візу. Отже, їдемо!

До польського кордону

Я живу у пригороді Києва, і неподалік нас на Брест-Литовському шосе є готель під назвою «Краків». Можна сказали, це початкова точка мого маршруту:

До Львова ми їхали разом на поїзді Київ-Ужгород. Поруч з нами був ще один пасажир до Львова. У Львів поїзд прибуває о 3:40. Від шуму вдалося заснути не відразу. Серед ночі ми прокинулися від того, що поїзд стоїть. Виглянули у вікно: схоже, це Львівський вокзал. Провідник забув нас розбудити! Наляканий попутний пасажир швидко зібрав свої величезні сумки і побіг на вихід. А ми почали знімати наші велосипеди, будячи при цьому інших пасажирів. Тим часом поїзд рушив. Я закричав Толі: "Зривай стоп-кран, провідник проспав!"

Але тут повернувся наш пасажир-сусід з сумками і сказав:

- Це не Львів!
- А що?
- Тернопіль.

Далі майже не спали. Довго сміялися з самих себе. А за півгодини до Львова нас прийшов будити провідник. У Львові склали велосипеди і переїхали до приміського вокзалу. Купили квитки і в холодній майже порожній електричці доїхали до зупинки "Держ. кордон (Мостицька)".

Кордон

Українську митницю ми пройшли так швидко, що не залишилося ніяких спогадів. Біля польської митниці - черга. Схоже, на пару годин очікування. Дуже незручно з велосипедами. Проте, через півгодини польський прикордонник дозволив нам зайти у сусідні двері мимо основної черги. Прикордонниця, яка перевіряла паспорти, почала допитуватися, де мої підтвердження з готелів. Чи то я був підозріло простувато одягнутий, чи то це був мій перший в’їзд до Шенгенської зони. Добре, що в останній момент я взяв підтвердження з собою. Правильно казав Толя, що на митницю краще брати всі документи, які я показував у візовому центрі. Побачивши підтвердження, співробітниця пропустила. Інший польський прикордонник впевнився, що ми не веземо нічого забороненого, не придирався.

1-й день, 31.08.2014. с. Медика – м. Пшемисль – с. Бірча.
Польща, Пшемисль, перші за́мки

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/543843002

Ми в Польщі, в Євросоюзі. Це я:

Дороги рівненькі. Вздовж дороги вражаюче багато яблук:

Здається, яблучна країна. Захотілося підтримати акцію "З’їж яблуко на зло Путіну". Але Толя зірвав декілька безплатних, і нам їх вистачило.

Через декілька кілометрів помічаємо незрозумілі значки з зображенням велосипеда:

Спитали поляків. Це велосипедні маршрути. Їх у Польщі багато. Той, що наліво, веде до якогось воєнного форту, і до нього всього 1,5 кілометра. Звісно ж, подивимося на форт. Насправді до нього виявилося не менше 5 кілометрів. Це був перший з багатьох випадків, коли поляки обманули нас з відстанню. Причому, вони завжди помилялися в меншу сторону.

Форт побудований у 1882-1886 роках. Він – один з багатьох навколо Пшемисля, де під час Першої світової війни проходили запеклі бої між австро-угорськими, російськими, німецькими військами.

У Пшемислі багато велосипедних доріжок. Я від здивування навіть крикнув одному з поляків «Czesc» («привіт»), що було повною несподіванкою для нього. На вокзалі безкоштовно роздають туристичні карти Пшемисля з переліком його видатних місць. Чому в Києві такого немає? Це ж так просто! Ось і сам Пшемисль з його головною річкою Сан:

Це про неї раніше співалося у Державному гімні України:

Станем, браття всі за волю, від Сяну до Дону.
В ріднім краї панувати не дамо нікому!

Побачили бетонний бункер, побудований на початку Другої світової війни, який знаходиться на так званій «лінії Молотова» – лінії, що розділяла Німеччину і Радянський Союз після поділу Польщі у 1939 р. згідно з пактом Молотова-Ріббентропа:

Також є пам’ятники поету Адаму Міцкевичу, польському королю Яну ІІІ, ведмедю (символу міста), бравому солдату Швейку і Папі Римському Іоану Павлу ІІ:

У Польщі дуже шанують Іоана Павла ІІ.

Пшемисльський замок:

Прохід коштує 4 злотих. З нього відкривається прекрасний вид на місто та околиці.

Проголодавшись, зайшли в кафе, серед перших страв якого знайшли єдину зрозумілу назву barszcz. Продавщиця довго розпитувала нас, що добавити в борщ. Ми дивувалися: ну що можна в нього добавити? Нічого не зрозумівши, погодилися, що вона вкине туди яйце. Це і було єдине, що в «борщі» плавало. Польський barszcz – це бурякова вода, яка тільки за кольором, смаком та запахом схожа не борщ. Більше нічого спільного. Ціна цього barszcz вражає: 7,50 злотих.  Забігаючи вперед, скажу, що з польську кухню я так і не вивчив. Для цього треба хоча б у 2-3 рази більше грошей, ніж у Києві. Їли ми в основному продукти, куплені у магазинах.

Я хотів купити телефонну картку місцевого оператора. Кажуть, найбільш поширений – PLAY. Але фірмові магазини у неділю не працюють.

Нагулявшись містом, вирушили до першої нашої зупинки – с. Бірча. По дорозі у с. Красіцині зустрічаємо гарний замок.

Прогулянка парком, де знаходиться замок, коштує 4 злотих, а з входом до самого замку – 14. Ми вирішили зекономити. Через ворота пробували побачити щось всередині. Нічого особливого не помітили. Одне з дерев посаджене Папою Римським Іоаном Павлом ІІ. Поки оглядаємо замок, пішов дощ і наступили сутінки.

Дорогою зустрічаємо великий готель з вивіскою «Agroturystyka». Агротуристика – це розгалужена мережа житла, здебільш недорогого. Недороге (до 40 злотих) житло вздовж дороги пропонують дуже часто. Готелі, будинки, кімнати, кемпінги під такою маркою можна зустріти часто у найглухіших селах.

З заготовленого попередньо списку ночівель Толя подзвонив у Бірчу (точніше, у Стару Бірчу). Домовився за 30 злотих. До Бірчі їдемо з увімкненими фарами, часто під невеликим дощем.

D=73,20 км, T=5:28:30, Vсер=13,37 км/год, Vмакс=44,15 км/год.

Приблизні дані про профіль висот, реконструйовані за допомогою сайту http://www.mapmyride.com:

Всього підйомів 655 м.

Різницю між повним пробігом (73,20 км) та зображеним на діаграмі (50,6 км), тобто приблизно 22,6 км, ми «намотали» у Пшемислі та невеликих селах.

Примітка: популярний ресурс http://www.gpsies.com чомусь для другої половини нашої подорожі видає абсолютно неправдоподібні профіль та суми підйомів і спусків, які завищені у декілька разів.

 

2-й день, 01.09.2014. с. Бірча – с. Солі́на.
Солінська ГЕС, оз. Соліна

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/543849062

Зранку роздивилися, куди ми приїхали вночі. Звичайний невеликий сільський будиночок:

Тут розміщалася наша кімната з 6 (шістьма) ліжками. Шістьом чоловікам тут було б дуже незручно, а двом – так собі. У ванній вентиляція відсутня. Повісити мокрий одяг ніде. Нічого не сохнуло.

Їдемо вздовж невідомої річки:

Біля якогось села спостерігаємо за укладанням тротуарної плитки на автобусній зупинці, на якій за день буває не більше декількох пасажирів:

Підйомів стає дедалі більше. В одному з сіл зустрічаємо вражаючий пам’ятник:

Надпис говорить: «Полеглим в боях з бандами У.П.А. у 1944–1947 рр.», і приводиться список міліціонерів. Квіти біля монумента хоч і штучні, але видно, що постійно обновляються, незважаючи на 70-річчя, яке відділяє нас від тяжких років польсько-української боротьби. Боротьби, що закінчилася вигнанням всіх українців з цих земель або на неродючі землі України, або в західну Польщу, де вони швидко були асимільовані.

Закинута дерев’яна церква на окраїні одного з сіл:

Її, як і багато інших у Польщі, поступово реставрують.

А цей знак вказує на близькість державного кордону з Україною:

Поляки ввічливо звертаються один до одного «пан», і держава в польській мові –Państwo. Ми зовсім близько до кордону з Україною.

Ось ще один пам’ятник, цього разу встановлений в честь 100-річчя невідомого для мене листопадового повстання 1830 р.:

Устшики Дольне – звичайне містечко, повітовий центр (польський адміністративний поділ включає воєводства, повіти та ґміни – найменші адміністративно-територіальні одиниці): 

Парк та історичний пам’ятник, встановлений в пам’ять про поляків, засланих у Сибір:

У с. Устьянова Гурна є льотна школа:

До кінцевої точки сьогоднішньої подорожі, с. Соліна, прибуваємо майже вночі. Це ставало вже традицією – приїжджати вночі і в темноті шукати житло. Правда, цього разу про житло ми домовились заздалегідь. Це той готель, хазяйка якого вислала мені підтвердження про бронювання без будь-якої оплати. Це була пані Зо́фія, жінка середніх років. У неї є невеликий магазин-кафе, пара будиночків-готелів з приємним двориком, дитячим та волейбольним майданчиками і невеликим потоком біля двору. Її 88-річна мати проживає у сусідньому будинку. Колись у 14-річному віці її вивезли до Німеччини на примусові роботи. Дві сестри матері проживають в Україні. Ймовірно (бо я розумів пані Зофію через слово), вони переїхали туди до того, як у 1951 р. Сталін передав ці землі від України до Польщі. Живуть у м. Краматорськ. Пані Зофія вже місяць не отримувала від них відомостей. Останнє, що вона знала, – те, що вони ховалися у підвалі від обстрілів під час боїв між Українською армією та бойовиками самопроголошеної ДНР. Пані Зофія непогано знає Україну. Розказувала, що у нас велика корупція. Як приклад розповідала про вимагання грошей українськими ДАІ-шниками під час її минулорічної поїздки на автомобілі до України. Тоді вона вдалася до хитрості. Сказала ДАІ-шникам, що її двоюрідний брат – міліціонер, і подзвонила йому по телефону. Брат представився ДАІ-шникам полковником і вимагав пояснень. Пані Зофію відразу ж відпустили. Ми подарували пані Зофії пляшку вина «Коблево» та трохи цукерок «Рошен» (від президента, як ми пожартували). Вона нас пригостила польським пивом.

Ввечері ми встигли з’їздити до оз. Соліна (біля 3 км). Гарно. Велика гребля та гідроелектростанція. Все у вогнях. Кафе та ресторани практично без відвідувачів, причал з катерами, човнами, катамаранами. Огляд озера поміг нам краще спланувати наступний день.

Дорогою в якомусь селі купив картку PLAY. Продавщиця в тарифах мобільного зв’язку нічого не розуміла. Тарифи у польських операторів такі ж заплутані, як і в Україні. Подзвонив додому 1 хвилину. Зняли 2 злотих, тобто 9 грн. До кінця поїздки я так і не розібрався, як можна подзвонити в Україну дешевше.

D=70,17 км, T=4:35:03, Vсер=15,30 км/год, Vмакс=59,84 км/год.

Всього підйомів 726 м.

 

3-й день, 02.09.2014. с. Соліна – м. Лєско – м. Санок – Соліна.
Музей дерев’яної архітектури у м. Санок

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/548075232

Наш готель:

Зранку ще раз оглянули озеро Соліна. Це велике водосховище, утворене після будівництва у 1961–1968 рр. на р. Сан гідроелектростанції:

Гідроелектростанція у 10 разів менш потужна, ніж Дніпрогес, але виглядає монументально. ГЕС в той день не працювала.

Озеро дуже широке, гарне, тут маса розваг: катери, човни, катамарани, яхти, кафе, ресторани. Але відпочиваючих мало, сезон закінчився:

Ми хотіли покататися на катері, але треба було довго чекати, поки назбирається достатньо пасажирів.

Пройшлися по дамбі:

Тут гуляє багато людей, від молодих пар без дітей та з дітьми, до пенсіонерів. Продається багато сувенірів, але нас нічого не зацікавило. Магнітик коштує біля 6 злотих.

У якомусь селі спостерігаємо збирання картоплі:

Невеличкі господарства добре механізовані, і навіть на малому городі працює тракторець. Таке враження, наче він є у кожного невеликого фермера.

Річка Сан у повітовому центрі Лєско:

Пам’ятник радянським воїнам-визволителям у Лєско:

Схоже, від пам’ятника залишився лише постамент. У всякому випадку, пам’ятник занедбаний. 

Невеликий обеліск в честь національного героя генерала Тадеуша Костюшко:

Замок у Лєско:

Синагога, яку ми спочатку прийняли за замок:

Через години півтори доїхали до Санку, де теж є замок, але він нас зовсім не вразив, і ми поспішили до музею дерев’яної архітектури. Нас зустріли дві жінки, одна з яких говорила російською мовою (вчилася у Томську), а друга – українською. Вони розповіли, що можна побачити в музеї. Перша запропонувала послугу екскурсовода, але ми відмовилися. Скільки послуга коштує, не знаємо, а вхід до музею – 10 злотих. У музеї чотири відділення, присвячені архітектурі різних етнічних регіонів Польщі, та ще «нафтовий сектор». Два з регіонів – українські, де жили бойки та лемки, а один – польський, де живуть гура́ли (мешканці гір), і ще один – польсько-український, де живуть долиняни.

Хата бойків:

Лемків:

У деякі з хат можна заходити. Там звичайна домашня обстановка кінця XIX – початку XX століття:

Агрегати нафтового сектора:

Музей великий та досить цікавий. Поки його оглядали, наближався вечір. Треба спішить, бо «додому» до Соліни біля 50 кілометрів. Їхали без особливих пригод та вражень. Тільки машин багато, їздити біля них, притиснувшись до узбіччя, не дуже цікаво. Взагалі-то узбіччя на польських дорогах або дуже вузькі, або й відсутні. У сільській місцевості, де мало транспорту, це не викликає проблем. А біля великих міст дуже незручно. Коли наступив вечір, ми заблудилися і «дали крюка» біля 10 зайвих кілометрів (правильний маршрут на карті вище я позначив пунктиром). Заморені, завалилися спать.

D=97,45 км, T=5:41:24, Vсер=17,12 км/год, Vмакс=60,62 км/год.

Всього підйомів 969 м.

 

4-й день, 03.09.2014. с. Соліна – с. Мишковце – с. Полянчик.
Біблійний сад, музей дерев’яних мініатюр у с. Мишковце

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/543857894

В моїй уяві цього дня ми повинні були подивитися ГЕС на р. Сан в с. Мишковце, побувати у музеї дерев’яних мініатюр у цьому ж селі, доїхати до м. Ці́сна (Cisna) та в’їхати в Словаччину. Але шлях до Словаччини розтягнувся на 3 дні. Початок нездійсненої частини запланованого маршруту зображений на карті пунктиром.

Зранку ми ще раз прогулялися Солінською ГЕС. Спустилися в долину р. Сан. Після Солінської ГЕС річка здавалася неширокою, але поступово розширялася до «нормального» розміру. Мишковецька ГЕС, на відміну від Солінської, працювала. Її розміри, після Солінської, не вражали, хоча вона була не маленькою:

Річка Сан на виході дуже «схудла».

Проїхали с. Мишковце по незручній бруківці, коли я випадково помітив дивне місце з різноманітними рослинами та вивіскою «Ogrod biblijny». Нічого не розуміючи запитали у охоронця закладу. Він пояснив, що це город, де ростуть рослини, які згадуються в Біблії. По-українськи мабуть, його найкраще назвати біблійним садом. У ньому багато композицій на біблійні теми та статуй, зроблених майстерно і з любов’ю.

Вхід до саду безкоштовний.

Поруч з садом знаходиться «Centrum kultury ekumencznej». Вхід коштує 5 злотих. Пізніше я розпитав у продавця, що означає загадкове слово «ekumencznej». Він пояснював, що це прагнення об’єднання різних церков: католицької, греко-католицької та православної. По крайній мірі, це те, що я міг зрозуміти. По суті це музей дерев’яних мініатюр. У ньому представлені невеликі моделі дерев’яних церков Карпатського регіону з Польщі, України, Словаччини. У центрі – пам’ятник Іоану Павлу ІІ:

З динаміків, схованих у старовинні камені, по черзі звучить урочиста доповідь італійською мовою, мабуть, з процедури інавгурації понтифіка, потім виступ самого Павла ІІ польською мовою. Промови змінюються церковним співом, інколи – українською мовою.

Біля третини мініатюр музею є копіями дерев’яних церков, що знаходяться в Україні:

Частина представляють Словаччину, а біля половини – Польщу. Мабуть, у музеї більше сотні мініатюр. Дуже спокійна обстановка.

Погода псувалася, інколи накрапував дощ. Ми поспішили в дальшу подорож. Толя хотів проїхатися невідомими стежками на протилежному березі р. Сан, що були позначені на туристичних картах біля Мишковецької ГЕС. Поїхали вниз за течією. Зупинилися біля будинку з якимись дивними дерев’яними тваринами та чудовиськами:

Вийшла хазяйка, спитала, чи нам цікаво. Ми попросили дозволу сфотографувати, потім вийшов і пан, автор цих чудовиськ:

Різьба по дереву – його робота і хобі. Він виготовляє свої витвори на продаж. На один витвір може затратити 2 тижні, а може і місяць.

Перейшли мостом через р. Сан, яка у цьому місці звузилася до невеликого потоку, і після кілометру ґрунтової дороги зупинилися біля цілющого джерела. Зустріли сімейну пару туристів та ще одну жінку. Толя спитав про туристичні маршрути, що позначені на картах. Ніхто не знав, але вони з усіх сил старалися допомогти. Дзвонили своїм знайомим, шукали на своїх картах. Насамкінець дали невпевнену рекомендацію йти далі. Толя отримав підтвердження, що запланований ним маршрут справді існує. Виявилося, що сімейна пара – не туристи, а приїхали з Лодзя на свою дачу, і кожен день прогулюються природою ради задоволення. Їх звати Ян та Єва:

Дуже добре говорять російською мовою.

Було схоже, що на запланованій дорозі ями вириті дикими кабанами:

Шлагбаум, що перекривав дорогу, нас не зупинив. Але далі дорога обривалася і заходила у струмок. І хоча до заповітної дороги залишалася якась пара кілометрів, ми повернулися, втративши пару годин. Спустилися до Мишковецької ГЕС сходами, яких приблизно 150, переправилися на правий берег і поїхали вздовж Мишковецького водосховища по правому його берегу. Перед Соліною пересікли річку по мосту і направилися дорогою до с. Полянчик. Далі їхати вже не могли, тому що наступила ніч.

У Полянчику у найближчому магазині купили необхідні продукти та пиво. Виявляється, у Польщі порожні пляшки можна здати в магазині, і за них вернуть гроші, 35 ґрошей. У поляків я не бачив, щоб пляшки валялися де попало. Їх завжди здають у магазин. Якби була моя воля, аналогічний закон я видав би в Україні. І не тільки відносно скляних пляшок, я й поліетиленових. Сміття було б набагато менше.

Цей день був найменш результативним. Від попередньої точки ми від’їхали не більше, ніж на 15 км.

D=39,06 км, T=3:35:52, Vсер=10,85 км/год, Vмакс=52,60 км/год.

Всього підйомів 528 м.

 

5-й день, 04.09.2014. с. Полянчик – с. Войтасювка.

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/543860078

Брудний, частково випраний, наш мокрий одяг за ніч майже не просох. Толя спорудив таку сушилу:

Полянчик – курортне село біля оз. Соліна. Виявляється, біля нього є спеціальний видовий майданчик, з якого добре видно оз. Соліна та околиці. Це частково компенсувало моральні втрати від вчорашнього невдалого дня.

Озеро розтягнулося на довгі кілометри. На жаль, з дороги зробити знімок дуже важко. Більшість краєвидів закривають прибережні ліси.

Ми настільки звикли до гладеньких польських доріг, що одного разу на швидкості 35–40 км/год я з’їхав на вкрите галькою узбіччя. На щастя, вдало зупинився. А Толя признався, що з ним таке бувало два рази.

Їдемо до Ці́сни. Дорогою Толя зустрів якогось велосипедиста-поляка і довго з ним говорив. Той розказав, що недалеко є гора, з якої відкривається надзвичайно мальовничий вид на Карпати. Вона знаходиться біля села Терка. За вказівками поляка гірку ми не знайшли. Тому спитали дорогу у місцевого жителя. Він вказав нам на гору. Тут ми знов заблукали. Майже піднялися на неї, але виявилося, що гора вкрита лісом, тому з неї не може відкриватися ніякого виду.

Повернулися назад. Поруч річка Солінка, дерев’яний міст зі знаком обмеження ваги «6 тонн», а під знаком надпис: «Не стосується автобусів та жителів с. Терка».

Отак! Жителів села та пасажирів зовсім не жалко втопити у річці!

А ось і мешканець села, що живе біля мосту, який розказував нам, де знаходиться гора, яку ми шукали. Біля його двору знаходиться обеліск – валун, який він притягнув додому та на якому встановив номер свого будинку: «9».

Знову було даремно втрачена пара дорогоцінних годин. Проте, до Цісни залишилося всього біля десяти кілометрів.

Цісна нас повернула трохи в Україну: дороги гірші, порядку на вулицях менше. Хоча, можливо, це стан далекої провінції. З вікна кафе звучать українські народні пісні. Але українську мову тут розуміють погано. Довго шукали, де б поїсти. Для нас всюди дорого. Насамкінець Толя знайшов кафе, де можна з’їсти журек, національну польську страву, за 8 злотих. Це суп з картоплі, копченої ковбаси та якоїсь каші. Мені не сподобався. Дома я ні за що б його не їв, я дуже вередливий у їжі, але тоді проголодався.

У Цісні у мене впав велосипед і розбилося дзеркальце заднього виду. Дуже незручно, я до нього так звик. Крім того, відмовив мій фотоапарат. Я несподівано для себе зробив майже тисячу знімків, і карточка переповнилася. Залишок дня я нічого не міг фотографувати.

Поїхали до с. Майдан. Тут є відома Бещадська залізниця (Bieszczadzka kolejka lesna), аналог вузькоколійного карпатського трамваю у м. Вигода Івано-Франківської області.

Але Бещадський поїзд більший, і тут є два маршрути. Польська залізниця вигляділа більш дитячою і різноманітною. Ми могли б прокататися на цій залізниці і навіть зекономити час, тому що один з її маршрутів частково співпадав з подальшим нашим. Але у вересні залізниця працювала тільки по суботах та неділях, і то до 13:00. У той день був четвер, і час досить пізній.

Їдемо вперед. До кордону кілометрів 30. Враховуючи підйоми та надвечірній час, сумнівно, що встигнемо.

Проголодалися. Біля одного з будинків надпис «Chleb domowy» (домашній хліб). Питаємо. Хазяйка винесла декілька свіжих гарних хлібин: пшеничний, житній та ще якийсь змішаний. Але ціна: 14 злотих! Я вийшов, і більше ми вирішили про домашній хліб ніколи не запитувати.

Перед якимось селом пасеться отара овець. Їх охороняють великі вівчарки. Найбільша з них, яка була на дорозі, здається, могла б з’їсти мене з велосипедом. Але вже була немолода, тому погавкала для попередження і пропустила. А Толю врятувала легкова машина, що проїжджала по дорозі та закрила його від отари.

Стало темно. Спитали в найближчому будинку про житло. Пізніше по карті я визначив, що хутір називався Wojtasiowka (Войтасювка). Нам запропонували місця по 45 злотих з чоловіка. Шукати дешевше було пізно, ми погодилися. Оскільки ні хліба, ні інших продуктів ми не купили, попросили у господарів щось поїсти. Вони принесли нам хліба, молока та овечого сиру (але не бринзі). Бізнесом хазяїна була верхова їзда, а його клієнти – не бідні люди. Відповідно, наша кімната у їхньому будинку теж була розрахована на достойних відвідувачів. Гарні умови. Проте, висушити одяг знов було ніде.

Свіже повітря і гарний сон. Хоча до Словаччини знов не доїхали.

D=61,21 км, T=3:50:05, Vсер=15,96 км/год, Vмакс=55,84 км/год.

Всього підйомів 940 м.

 

6-й день, 05.09.2014. с. Войтасювка – м. Свідник.
Словаччина

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/543865974

Зранку я спитав у хазяйки, чи є у неї комп’ютер. Є! І карт-рідер теж є! Сучасний комп’ютер з Windows 8. Помучившись з польським інтерфейсом, я скопіював фотографії з картки пам’яті на флешку. Я знов можу фотографувати!

Хазяйка сушила гриби біля каміна. Грибів у цих місцях багато.

Коли я розраховувався з господарями, вони взяли з нас лише 80 злотих, а не 90, як ми домовлялися. Крім того, нічого не взяли за хліб, молоко та сир. Хазяїн розказав про свою роботу. Година занять з верхової їзди коштує 40 злотих, а день – 160, незалежно від часу та відстані. За день коні можуть проїхати від 20 км по горах до 60 км по рівнині. Хоча по рівнині їхати не цікаво. Коні вимагають турботи, але хазяїн любить свою справу. Сказав, що він щаслива людина, бо його робота та хобі співпадають. Господарів звуть Артур та Єва.

Ми щиро подякували за хороший прийом. Спитали ще, де можна купити молока. Вони показали на сусідню хату.

Там молода жінка запропонувала коров’яче молоко за 4 злотих, та козине за 10 злотих за літр. Скажена ціна! Нам важко звикати. Але я неймовірний любитель козиного молока, тому вирішив раз спробувати польського (може воно смачніше?). Один раз можна. Молоко було таке ж, як і українське. Коли хазяйка дізналася, що ми з України, довго розпитувала про обстановку в Києві та Україні. Виявляється, вона вчилася у Києво-Могилянській академії. Тільки чому вона мені цього відразу не сказала, а я з нею довго ламав язик та бекав по-польськи?

Перед словацьким кордоном круті підйоми. На кордоні-перевалі звичайна зупинка, де можна перепочити:

Одягаємо велосипедні шлеми. У Словаччині вони обов’язкові при їзді поза населеними пунктами. Більшість велосипедистів таки їздять у шлемах, на відміну від Польщі. Толя спеціально купив його для цієї поїздки.

Проте польська чистота, до якої ми швидко звикли, уже відсутня. У с. Палота зустрічаємо пам’ятник радянським танкістам:

Надпис українською мовою:

У Словаччині ми бачили багато таких пам’ятників, які знаходяться у хорошому стані, на відміну від польських.

Дорожні вказівники часто дублюються українською (як я спочатку подумав) мовою:

Пізніше я зрозумів, що це русинська мова. Між науковцями, політиками та просто людьми часто точаться гострі дискусії, що являє собою русинська мова, і чи існує вона взагалі. Багато русинів стверджують, що русини – окремий народ, відмінний від українців, і, відповідно, мова їхня інакша. Інші стверджують, що русини – це етнічна гілка українців, а їхня мова – один з діалектів української. Це питання дуже політизоване. У Словаччині статус русинської мови в північно-східних областях юридично закріплений. Нею викладають у деяких початкових школах до 3-го класу.

У м. Медзілаборце я зайшов у звичайний магазин, щоб купити хліба. Говорив українською мовою. Мені відповіли досить зрозуміло, що половинка коштує 65 центів. Ми поговорили з продавщицею, і її мова дуже схожа на закарпатську. Одночасно я узнав, що в Словаччині грошовою одиницею є євро (уявляєте мій рівень знань про Словаччину до поїздки?!). 65 центів – дуже дорого для половини хліба навіть за польськими мірками. Проте згодом ми навчилися шукати і знаходили у магазинах значно дешевший хліб.

Цікавий пам’ятник-фонтан без підписів:

Я б сказав: пам’ятник дірявій парасолі! Від парасолі залишився тільки каркас, з країв якого капає дощ. Оригінально!

А на цій зупинці я провалився, коли спробував сісти:

Хоч дороги у Словаччині кращі, ніж в Україні, але гірші, ніж у Польщі. Інфраструктура теж. Незважаючи на те, що Словаччина входить в Європейський союз. А ось словацькі «Гаваї» – невелике село між Медзілаборце та Свідником:

Якийсь великий зруйнований комбінат, як у нас після радянських часів:

Інколи запахи нам вказували, що в Словаччині існують великі тваринні ферми, де вирощують багато худоби (мабуть, свиней).

У Словаччині, яка знаходиться, за гірським хребтом, хоч і не високим, тепліше, ніж у Польщі. Тут, як у Закарпатті, росте виноград:

А ще тут є багато циган. Теж, як у Закарпатті.

До Свідника ми приїхали, коли сонце вже сідало. Зустрічали велосипедистів-«дальнобойщиків» або спортсменів. Одному спортсмену я махнув рукою у знак привітання, і він під’їхав до мене, щоб поговорити. Його допомога була нам дуже потрібною. У Словаччині (принаймі в тих районах, де ми бували) набагато гірше розвинутий туристичний бізнес. Житла для туристів дуже мало. Я спитав, де можна знайти готель. Відповідь була на чистій українській мові: «поїхали, покажу». Приїхали до центрального готелю, єдиного у Свіднику. Всі місця були зайняті. Тоді наш новий знайомий повів нас далі, до якоїсь школи чи училища. Там теж нічого не було. Почав питати своїх друзів, дзвонити до інших знайомих та знайомих знайомих. Насамкінець він знайшов для нас місця у якомусь інтернаті. Коштують по 10 євро з кожного. Звуть нашого рятівника Ігор Кучер, він учився майже 10 років тому у Київській консерваторії. Він оперний співак, тенор. Обмінялися телефонам та e-mail’ами. Нам неймовірно пощастило. Фото на жаль не зробили, тому що Ігор дуже спішив.

D=71,93 км, T=4:04:37, Vсер=17,34 км/год, Vмакс=55,09 км/год.

Всього підйомів 463 м.

 

7-й день, 06.09.2014. м. Свідник – м. Бардейов.
Музей української культури та пам’ятники у Свіднику, свято у Бардейові

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/547394808

Зранку оглянули Свідник. Звичайне містечко, акуратне, приємне:

Толя знайшов веломайстерню, де купив масла для свого велосипеда. Продавець поцікавився моїм Kellys’ом. Похвалився, що їх виготовляють у Словаччині.

У самому центрі – музей української культури:

Квиток коштує 2 євро. Дуже приємна господарка музею, мабуть, побачивши, що ми з України, запропонувала відвідати музей за 1 євро з чоловіка. Потім поцікавилася, чи ми пенсіонери. Я відповів, що так, але ми працюємо. Вона сказала, що для пенсіонерів в музеї пільгові ціни – 50%. Отже, все законно.

Вона розповіла нам про русинів-українців Словаччини, про поділ, який існує між ними внаслідок різної самоідентифікації. Одні вважають себе представниками етносу, відмінного від українців, інші відчувають єдність з українцями, що живуть в Україні. Про визнання русинської мови як окремої, чи визнання її як діалекту української мови. Про дуже серйозну обмеженість окремої русинської мови, яка фактично може використовуватися лише у домашньому та примітивному спілкуванні, незважаючи на її офіційний статус. Про свята, які проводяться русинами. Про музей та його історію. Музей справді цікавий. У ньому багато експонатів, що розповідають про природу краю, про історію русинів, знаряддя їхньої праці різних часів, національний одяг, про видатних діячів мистецтва, про художні твори, про значні політичні події та стан русинської громади за різних часів та держав, де вони жили чи живуть зараз. Я часто згадую розповідь господарки музею: чому ми (русини, русини-українці та українці) такі різні та настільки розділені?

Музей має також відділення під відкритим небом (skansen), і ми його планували відвідати. Але, на жаль, часу не вистачило.

Пам’ятник Людвігу Сво́боді, генералу та президенту ЧССР, почесному громадянину міста: 

Недалеко – музей радянської військової техніки з часів Другої Світової війни під відкритим небом:

та монументальний комплекс радянським воїнам-визволителям:

Один словак, якого зустріли біля комплексу, сказав, що приїхав вклонитися та помолитися за радянських воїнів, загиблих у Словаччині. Він розповів нам про інші воєнні пам’ятники поблизу Свідника. Один з них в 10 км звідси. Він справді цікавий:

У районі Свідника були жорстокі битви під час Другої Світової війни, і більше пам’ятників цим подіям можна побачити у так званій «Долині смерті», але до неї ще 14 км в сторону, протилежну нашому маршруту. Вертаємось до Свідника та їдемо у Бардейов. За с. Гутка (Hutka) акуратний німецький цвинтар часів Першої Світової війни:

За м. Зборов (Zborov) є цікаві розвалини замку XIV сторіччя, але до нього треба високо підніматися.

Час пізній, ми хочемо встигнути у Бардейов.

У Бардейові знайти житло дещо легше, ніж у Свіднику. Після вичитування телефонів на кількох плакатах зупиняємося у хостелі біля автовокзалу. 13 євро з чоловіка. У попередньому готелі нікого не було, а лише надпис: «V nepritomnosti recepcnej volajte…» (при відсутності рецепції дзвоніть…»). Словацькі слова часто викликали у нас сміх:

potraviny – продукти
pozor – увага, обережно.

 
Як-небудь залишивши речі, поспішили в центр. Я навіть забув фотоапарат. Правда, знімати було пізно, бо наступила ніч. У центрі якраз розпочиналося свято. Готувалися самодіяльні артисти у національних костюмах. На сцені був плакат «Bardejovske dozińky». Поруч стояли комбайн, трактор, копиці соломи: свято урожаю. Було цікаво і послухати концерт, і побачити місто. Центр невеликий, але поки ми обійшли центр, пропустили багатенько пісень. Біля сцени сіли на лавці. Поруч був чоловік у національному костюмі:

Я вирішив впевнитися: «що значить слово «dozińky»?». Він на чистій українській мові відповів:

– Це свято закінчення збирання урожаю. Ви з України?
– Так.
– Звідки?
– Я з Києва, а товариш – з Миколаєва.
– З якого Миколаєва: з того, що біля Львова, чи того, що на півдні?

Я був здивований його знанням.

– З того, що біля Одеси.
– А…, з того, що на морі. Зрозуміло.

Хоч Миколаїв не знаходиться на березі моря, але я не став уточнювати. Він сказав по-російськи:

– Но в Киеве говорят по-русски!
– По-різному говорять. Я українець.

Він розповів, що 10 років працював виконробом в Україні, найбільше у Львові та Закарпатті, а менше – у Києві. Навіть декілька місяців працював у Горлівці.

Він спитав:

– Як ви відноситесь до Степана Бандери?

А потім продовжив:

– Бандерівці були бандитами. Вони примушували нас вважати себе українцями. А я русин! Українці теж не хочуть визнавати русинів. Русинську мову визнали Європа, США, Росія, а Україна не хоче. (Це не зовсім так, але це окрема довга тема.)

Я попросив, і він трошки поговорив зі мною по-русинськи. Здалося, для нього це було важкувато: вести не звичайну, а демонстративну розмову на своїй рідній мові.

Також цей бардейовець працював півроку в США і знав англійську мову. Цікавився воєнною та політичною ситуацією в Україні. Проте ми і самі хотіли її б знати, тому що вже тиждень не мали інформації з Батьківщини. Він виступав на концерті, за яким ми спостерігали, але раніше, спочатку. Його дружина теж виступала. Приємно було спілкуватися з тим чоловіком. Приємно та сумно: які різні русини, які складні їхні відносини між собою та з нами-українцями.

Заморені, пішли в шумний хостел, щоб завтра встати раніше та ще раз оглянути місто, вже вдень.

D=55,44 км, T=3:45:09, Vсер=14,77 км/год, Vмакс=53,82 км/год.

Всього підйомів 336 м.

 

8-й день, 07.09.2014. м. Бардейов – м. Стара Любовня.

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/545720870

Зранку прокинулися раніше, щоб ще раз побачити, походити містом. Центр старовинний.

Навколо середньовічного центру – сучасний, новий:

Є музичний фонтан (який ні в яке порівняння не йде з вінницькими), гармата-45-ка – пам’ятник радянським воїнам-визволителям, пам’ятні дошки в честь радянських воїнів, пам’ятники місцевим діячам, церкви́, школи, магазини.

Їдемо далі. Біля одного з сіл плакат, від якого я не зміг не засміятися:

Симпатичний дворик:

Стара закинута ферма, як у нас:

Вздовж дороги продають багато грибів:

В дорозі зустріли двох велосипедистів-поляків з Кракова. Вони до обіду вже проїхали 120 км. Погода була хороша: тепла і сонячна.

У Старій Любовні житло найти важко. Один готель, «Верховина», зачинений. Інший занадто шикарний для наших брудних велосипедів. Та й коштував 60 євро з кожного. Нас направили на окраїну. Там ми зустріли власника готелю «Komeko». Він поселив нас не в готель, а у величезну кімнату, в якій приймає своїх хороших друзів. Ось він з Тольою біля якоїсь статуї у своєму старому будинку, де є багато сімейного, інколи понад столітнього, антикваріату:

Він веселий 66-річний русин, бляхар – спеціаліст з виготовлення жерстяних виробів – у 5-му поколінні. Але його син не захотів продовжувати сімейну традицію. Звати Мікулаш Курманік. Він власник декількох заводів «Komeko», що виготовляють в основному димоходи. Його продукція продається у багато країн. Я запам’ятав Україну, Китай, Кубу, Румунію. Розказував, що після приєднання до Європейського союзу Словаччину «германізували»: більшість підприємств приватизували німці. Він написав книжку про історію своєї сім’ї для нащадків. Книжка на словацькій мові, а окремі вірші – на русинській. Русинські вірші чомусь написані латиницею. У серпні 1968 р., під час Празької весни, коли радянські танки вторглися в Чехословаччину, служив танкістом в сотні кілометрів від Праги, і міг вступити у бій з радянськими військами, якби отримав такий наказ. Будучи молодим, він працював один рік в США, де, як він сказав, заробив гроші, щоб купити завод.

D=63,85 км, T=3:44:37, Vсер=17,05 км/год, Vмакс=51,28 км/год.

Всього підйомів 810 м.

 

9-й день, 08.09.2014. м. Стара Любовня – с. Бяла Вода.
Замок у Старій Любовні

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/546295640

Зранку ми залишили речі в готелі та поїхали до замку. Замок знаходиться на горі. Круті підйоми. Замок вражає своєю величчю:

Вхід коштує 5 євро, але з пенсіонерів беруть лише 3,50 євро. Крім того, в той день була додаткова знижка 50%. Отже, два квитки нам коштували 3,50 євро. Замок побудований у XIII столітті угорським королем, та добудовувався пізніше польськими королями.

У головній вежі є 7 поверхів, де були склади зброї, пороху і т.п. Зараз там знаходиться оглядовий майданчик. Але на жаль, вхід до вежі того дня був зачинений. Тому що не було світла («Там є ліфт?»). Замок нам дуже сподобався.

Місто, незважаючи на його романтичну назву, ми оглянули за якихось 20-30 хвилин. Повернулися в готель, недалеко біля вокзалу. Місцевий intercity:

Біля магазину Kaufland, де Толя зайшов купити продукти, до мене пристали циганчата. Просили «20 центів». Я прикинувся, що не розумію. Один з циганів почав просити на різних мовах. Спочатку на якійсь невідомій, потім на англійській. Я спитав:

– Do you speak English?

Він відповів:

– One, two, three, four, …, nineteen, twenty. Дай 20 центів.

Я похвалив його:

– Молодець! А тепер гуляйте!

Їм нічого не залишилося.

Попрощалися з господарем готелю. Він сказав: «будьте обережні, бо поляки не люблять українців». Я сильно здивувався, оскільки ми, навпаки, відчували дуже приємне ставлення. Але потім він додав: «русинів». Стало зрозуміліше. Можливо, так і є.

Нашою метою було м. Щавниця, що знаходиться вже в Польщі. В той день ми до Щавниці не доїхали. Чи то господар готелю нам вказав неправильний шлях, чи то ми його неправильно зрозуміли. Ми заблудилися. Був момент, коли ми з Тольою розійшлися і не бачили один одного. Я подумав, що назовсім. Але все-таки біля села Ліманова (Limanova) зустрілися. Якась жінка сказала: через 2 кілометри буде асфальтована дорога, Польща. Околиця Ліманови – курортне місце, тут підйомники для лижників.

Дорога роздвоювалася та губилася у лісі. Ми були на невеликому перевалі, десь на кордоні між Словаччиною та Польщею. Сонце майже сіло. Ми пройшли вже біля 5 кілометрів, асфальту не було. Туристичні покажчики розповідали, що до Щавниці 13 км лісом. Але на щастя, невдовзі побачили отару овець. Ми підійшли до колиби та побачили пастухів. Вони щось робили з молоком.

– To jest Polska?
– Tak, tak.

Спитали дорогу до цивілізації та до Щавниці. Вона йшла вздовж струмка:

Це був заповідник, що називався Бяла вода (Biala woda). Пастухи сказали, до дороги 2 км, але виявилося 4. Нам не звикати до обману! В одному з перших домиків вирішили зупинитися на ночівлю. 40 злотих, гарні умови, велика кухня, є чай, кава, 2 холодильники (у одному з них я наступного дня забув масло), мікрохвильова піч, навіть пральна машина, яку ми не відразу помітили, а то б скористалися. Просторі веранда-столова та балкон. Хазяйка говорила російською мовою. Недалеко струмок.

D=31,03 км, T=3:03:20, Vсер=10,15 км/год, Vмакс=45,30 км/год.

Всього підйомів 450 м (приблизно).

 

10-й день, 09.09.2014. с. Бяла Вода – м. Щавниця.
Сплав по р. Дунаєць

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/549635338

Зранку побачили, серед якої краси живемо. 

Сусідка, що тримала корову, пішла в ліс за грибами, тому я не зміг купити молока. Люди дорогою йдуть вздовж струмка просто відпочивати у гори, ліс, збирати гриби. Якби я не був таким непосидючим, теж би залишився тут хоча б на тиждень, заспокоїти нерви серед чистої природи та тиші. Але час нас піджимає. Вчора ми проїхали дуже мало. Сьогодні по плану у нас сплав р. Дунаєць та подорож до замків Чорштинського озера.

Щавниця – розвинуте та розкручене туристичне містечко. У самому центрі – турбюро, де ми взнали, що сплав Дунайцем коштує 49 злотих, та ще 8 злотих – доставка до початку сплаву та назад. Найближче відправлення о 14:20. Велосипеди залишили в турбюро. Вхід з велосипедами до місця початку сплаву заборонений. Кожен пліт, на якому пливуть туристи, складається з декількох прямокутних човнів, скріплених між собою:

На кожному з плотів є два весляра, які направляють його двохметровими жердинами. Передній одночасно є екскурсоводом. У нас був цікавий гід:

Пливти вздовж Дунайцю 18 км. Маршрут сплаву я показав на карті синім пунктиром. Сплав займає, в залежності від повноводності, від 1,5 до 3 годин. Ми пливли 2 години. За цей час декілька разів змінювалася погода та починався дощ. У веслярів є запас одягу (куртки, плащі) на будь-який випадок, а ми мусили їхати, в чому сіли.

Були невеликі пороги, була і спокійна течія. У цьому місці Дунаєць розділяє Польщу та Словаччину. Вздовж словацького берега йде стара австро-угорська військова дорога, побудована ще до Першої світової війни. Зараз це туристичний шлях. Ми бачили на ньому багато пішоходів та велосипедистів, які вітали та фотографували нас, а ми – їх. Під час повеней дорога часто заливається.

Цей міст з’єднує польський та словацький береги:

На задньому плані видно гору, що називається «Три корони». Про неї дуже часто згадують поляки, але я не знаю, що в ній особливого. У словаків теж є свій сплав Дунайцем, але він коротший і коштує 10 євро.

В кінці подорожі пішов сильний дощ, і ми добряче промокли.

Голодні, мокрі та змерзлі, ми попросили в турбюро потримати ще деякий час наші велосипеди, а самі пішли в ресторан, щоб поїсти та зігрітися. На перше з’їли журек. На друге Толя вибрав форель, а я – якесь м’ясо з картоплею у вигляді величезного деруна. На жаль, назву я не запам’ятав. Коли спитали рахунок, офіціантка сказала: 62 злотих. Я попросив чек, щоб ми могли розрахуватися з Тольою. Офіціантка довго щось писала, а потім принесла чек на 59 злотих.

Дощ продовжувався, і наш велосипедний день закінчився. Ми вийшли з ресторану, забрали велосипеди і пішли шукати житло. Вибір невеликий, сонце сіло. Ми погодилися на кімнату в центрі Щавниці за 40 злотих з кожного. Біля будинку протікав струмок. Поспати біля шумливого струмка було моєю мрією. Проте, з-за холодної погоди довелося зачинити двері, і мрія не здійснилася.

D=12,55 км, T=1:05:18, Vсер=11,53 км/год, Vмакс=42,17 км/год.

Всього підйомів 22 м.

 

11-й день, 10.09.2014. м. Щавниця – с. Денбно.
Замки Чорштинського озера

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/546886276

Дощ пройшов, і ми відправилися до Чорштинського озера. Їхали по довоєнній австро-угорській дорозі вздовж Дунайцю. Дорога асфальтована частково. Проходить в основному словацькою територією, хоча кордон досить умовний. По дорозі ходять та їздять багато туристів. Один з велосипедистів, поляк, розказував, що кожен день їздить ради відпочинку кілометрів 20 туди і назад.

З берега спостерігаємо за туристами на плотах, що сплавляються річкою, як ми вчора. Більшість – пенсіонери. Вони руками вітають нас, а ми їх.

Я спочатку підраховував кількість плотів, але після 50 збився. Толя бачив на одному з плотів велосипед. Можливо, словаки дозволяють сплавлятися з велосипедом, не знаю. Зустрічалися і більш професійні байдарочники:

Міст між польським та словацьким берегами:

Кордон між Словаччиною та Польщею після входження до Шенгенської зони став непотрібним:

Через декілька кілометрів бачимо гідроелектростанцію та середньовічний замок Дунаєць або Нєдзіца (Niedzica) на березі водосховища.

Вхід до замку коштує 12 злотих. Пенсійна скидка тут не працює, тому що замок доглядає приватна фірма. Замок менший, ніж у Старій Любовні.

 

При виході нас помітив художник, що продавав свої картини. Я теж його примітив, і деякі з його картин мені сподобалися, але оскільки я не збирався їх купувати, то й не питав. Він почув, що ми розмовляємо по-українськи, зняв вірьовку, що перекривала вхід до невеликої внутрішньої веранди, і сказав чистою українською мовою: «Заходьте, можете сфотографувати звідси». Ось і фотографія:

Він нам подарував декілька сувенірів, по значку та мініатюрній коробочці цукерок. Він з Рахівського району Закарпаття, закінчив Ужгородський університет та уже 20 років проживає у Польщі. На жаль, ми забули спитати його ім’я:

На протилежному березі озера знаходиться інший замок, Чорштинський. Через дамбу, по дорозі, яка петляє, приїжджаємо до нього. Вхід коштує 5 злотих за двох, як пенсіонерів. Замок теж невеликий. Зберігся гірше, ніж Нєдзіца чи замок у Старій Любовні, але у ньому відкритий доступ до верхнього поверху:

З нього прекрасно видно замок Нєдзіца та широке Чорштинське водосховище:

Ніч нас застала у невідомому селі Денбно (Dębno). Як завжди, гостинні господарі. Коли попросили молока, вони принесли кип’яченого молока (gotowane mleko). Я не розумів слова «gotowane» і розказував, що більше люблю некип’ячене. Тоді вони принесли ще й не-gotowane. А зранку, враховуючи мої смаки, принесли ще 2 літри свіжого молока. За молоко вони не взяли з нас ні ґроша, а за житло ми заплатили по 30 злотих. Враховуючи сервіс, це було найдешевше за всю подорож. Господарі всіляко старалися нам угодить.

D=60,72 км, T=4:15:37, Vсер=14,25 км/год, Vмакс=56,42 км/год.

Всього підйомів 1069 м.

 

12-й день, 11.09.2014. с. Денбно – Палєніца Бялчанська.
До Татр

Трек: http://www.mapmyride.com/routes/view/547080594

Гарний будинок в Денбно:

У Польщі ми зустрічали автоматичні радари, що працювали на вітровій та сонячній енергії. Такий був і на околиці Денбно:

Наша поїздка наближалася до кінця. Толя домовився з дочкою, що вона приїде до нас у Татри. Мабуть тому того дня Толя вперше їхав швидше за мене. Цікава отарка у одному з дворів містечка Бялка Татранська:

Тут продають так звані «гуральські» сири. Тобто, сири, які виготовляють гурали. Це майже єдине, що ми бачили на стихійних польських вуличних ринках. Місцевість та архітектура стають більш гірськими:

Підйоми крутішають:

Погода погіршувалася, часто йшов невеликий дощ, навкруг лежали тумани:

Якщо інколи вони розступалися, вдалині проглядали красені-Татри.

В умовленому місці, яке називається Палєніца Бялчанська (Palenica Białczańska), зустрічаємося з Толіною дочкою, Альоною. Вона вже замерзла, бо чекала нас більше двох годин. Палєніца Бялчанська – це не село, а просто місце на кордоні з Словаччиною, звідки починаються туристичні шляхи.

Далі на велосипедах не пускають. На машинах також. Можна лише йти пішки. Зупинилися в колишньому тренувально-відпочинковому центрі прикордонників, в готелі за 40 злотих. Це було єдине житло, яке з трудом вдалося знайти. Асфальтована дорога з Палєніци веде до оз. Морське око (Morskie Oko). Йти пішки 9 км в одну сторону. Підйом більше 400 м. Ледачі можуть проїхати на возі за 40 злотих в одну сторону. Звідси можна дістатися до багатьох других озер та інших Татранських красот.

Ми вирішили поспішити до Морського ока. Вхід до парку платний, коштує 5 злотих. Для пенсіонерів діє скидка 50%. В момент, коли ми виходили, дощу не було, і я не взяв свій поліетиленовий плащ. Звісно ж, почався дощ, який періодично посилювався. Я промок до нитки. Коли побачили озеро, було досить темно. Зокрема тому, що озеро з трьох сторін оточене високими горами, над якими нависли густі хмари. Фотографувати було вже неможливо. Озеро зачаровує. Велике. Його поверхня відблискувала синім асфальтом від темних гір навколо нього. Вода чиста. Фото вдалося зробити лише наступного дня. Я помочив у озері руки. Дощ і вечір заставили нас бігти до готелю. Ми були останніми відвідувачами озера, за винятком тих, що ночували у єдиному туристичному притулку (по-польськи – schronisko) на його березі. Назад ми верталися у майже повній темноті. Орієнтувалися по небу, яке проглядалося через верхівки сосен. Щоб не впасти з дороги в ущелину, трималися за руки, як діти. Одного разу вдалині на дорозі бачили машину, яка через пару хвилин зникла. Виявляється вона вивозила «продукти» людської діяльності з біотуалетів. Толя та Альона хоч і були в куртці та плащі, теж промокли. Повісили сушити одяг:

Але це помогло мало.

У Пелєніці Татранській закінчилася наша велосипедна частина подорожі. Маючи уявлення про Морське око, ми могли спланувати наступний день.

D=39,34 км, T=2:53:12, Vсер=13,62 км/год, Vмакс=46,48 км/год.

Всього підйомів 705 м.

І пішки: 18 км, підйому біля 450 м.

 

13-й день, 12.09.2014. Палєніца Бялчанська – м. Закопане.
Татри

Пішохідний маршрут: http://www.mapmyhike.com/routes/view/551647592

Вночі мені було холодно. Я думав, що серйозно простудився після вчорашньої ходьби під дощем. Але поступово почав рухатися, і відчуття хвороби відступило. Після деяких дебатів вирішили йти повторно до Морського ока, але іншим маршрутом, через Долину п’яти озер (Dolina Pięciu Stawów Polskich). У ній знаходяться інші великі озера. З них витікає потік, на якому знаходиться найбільший у Татрах водоспад. Тисячі людей, дорослих та дітей, ідуть у Татри милуватися природою. Більшість йде до Морського ока по подоланому нами вчора 9-кілометровому асфальтованому маршруту (на першій фотографії Толя з Альоною):

За мостом через потік Розтока (Roztoka) звертаємо на туристичний шлях «Dolina Pięciu Stawów Polskich»:

Вода в потоці кришталево чиста:

Зверху видно Розтоку, що витікає з Великого озера (Wielki Staw Polski):

Десь там, з лівого боку, – найбільший водоспад у Татрах. А ось і Долина п’яти озер:

Від притулку на березі першого озера, де юрбляться сотні туристів, можна піти до дальніх озер, до водоспаду та через перевал в іншу долину.

В притулку ми з’їли по тістечку (маленьке коштує 6 злотих) та безплатно набрали кип’ятку. Після невеликого обговорення вирішили йти до Морського ока. Ось цією стежкою:

З висоти бачимо потоки, що стікають в Розтоку. Ще годину тому ми дивилися на них знизу, і їхні витоки здавалися нам надзвичайно високими:

Прощальний погляд на Долину п’яти озер. Справа можна помітити стежку, якою ми піднімалися до Долини, та початок потоку Розтока:

Погода постійно то псується, то налагоджується.

Татри:

У самій високій точці стежки (приблизно 1700 м над рівнем моря) я вибрав декілька невеликих камінчиків-сувенірів на пам’ять.

Після двох годин підйому та спуску через перевал показалося Морське око та край Чорного озера (ледь видно за Морським оком):

Стежка через перевал виходить на дорогу в сотні метрів від озера. Йшов дощ, і Толя з Альоною не захотіли пройти цю сотню. А я пішов:

Є у озера якась магія. Хочеться ще раз повернутися та побути біля нього. Може, навіть скупатися.

Татранський національний парк – рай для туристів. Тут маса маршрутів, всі вони добре розроблені, з прекрасними кам’янистими стежками та покажчиками. Перед тим, як поїдете в Татри, добре ознайомтеся з його красотами та маршрутами. Купіть одну з багатьох карт, які тут продаються. Добре екіпіруйтеся, і в дорогу! А ще не забудьте забронювати житло згідно з вибраним маршрутом.

По парку за день ми пройшли 31386 кроків, або приблизно 23 км.

Коли ми повернулися до готелю, було біля 5-ї години вечора. Власник давно нас чекав, щоб вигнати. Ми швидко зібралися, і пішли на автобусну зупинку, щоб поїхати до Закопане. Один з водіїв погодився повезти нас трьох з двома велосипедами за 50 злотих (квиток коштує 10 злотих, велосипед також). До Закопане біля години важких підйомів. Якби ми поїхали на велосипеді, приїхали б серед ночі. В Закопане багато житла, але воно, як правило, дорожче, ніж в Агротуристиці. Можливо, і в 2-3 рази. Ми ж шукали за 40 злотих. І знайшли. Проте хазяїн по дорозі додому сказав, що візьме з нас трьох разом 100 злотих. На автовокзалі він мусив перед своїми конкурентами демонструвати високу ціну.

Закопане ми не дивилися, було пізно. В маркеті купили пляшку вина і теплим глінтвейном відмітили завершення активної частини нашого маршруту.

D=23 км (пішки). Підйомів біля 1000 м.

 

14-й день, 13.09.2014. Закопане – Краків – Пшемисль – Медика.
Додому

Строк моєї візи закінчувався сьогодні, а Толі післязавтра на роботу. Раненько зібралися і пішли на автовокзал. Відразу ж сіли в автобус, що прямує до Кракова. Закопане майже не бачили. За 3 години доїхали до Кракова. Дорогою я дрімав. З вікна автобуса непомітна та краса, яку можна добре роздивитися, коли їдеш повільно на велосипеді. Проте Краків мені сподобався. Якби був час, я з задоволенням провів би тут пару днів. До того ж, плата за заброньований мною готель даремно пропала.

Єдиним підходящим поїздом до Пшемисля був комфортабельний Інтерсіті за 34 злотих разом з велосипедом. Зручні місця для велосипедів та багажу:

Вісла:

У Польщі дуже багато будують. Вздовж залізниці ми бачили не одне велике будівництво:

У Пшемислі поїзд прибув на другу платформу, а вихід був тільки через підземний перехід. Щоб зекономити 1 хвилину, поїхали по перону на велосипеді. І тут попалися в руки блюстителям порядку! Мінімальний штраф 50 злотих. Наше незнання польських правил нам не допомогло. Довелося платити. На пам’ять вони подарували нам квитанції-сувеніри.

До Медики доїхали без пригод. Митницю пройшли просто, нікому ми не були цікаві. На останню електричку до Львова встигли. Здрастуй, Україно, з рідними вибоїнами на дорогах!

D=26,90 км, T=2:24:06, Vсер=11,20 км/год, Vмакс=39,13 км/год.

Всього за 14 днів, з яких 12 є «велосипедними», пройдено 702 км. Загальний підйом приблизно 7,5 км.

 

Фінанси

Приблизні мої витрати:

Обробка документів у візовому центрі - 305 гривень
Оформлення візи - безкоштовно (як пенсіонеру)
Бронювання житла (житлом не скористувався) - 160 злотих
Страхування - 161 гривня

Польща, всього - 900 злотих

• житло (11 ночей, по 30 – 40 злотих за ніч) - 380 злотих
• транспорт - 104 злотих
• їжа – 306 злотих
• екскурсії, розваги - 95 злотих
• тел. карточка, тел. розмови - 50 гривень + 15 злотих
• штраф – 50 злотих

Словаччина, всього - 70 євро

• житло (3 ночі, по 10 – 13 євро за ніч) - 36 євро
• їжа – 31 євро
• екскурсії - 3 євро

 

Всього витрати: 516 гривень, 1060 злотих, 70 євро.

 

Приблизні курси продажу валют перед поїздкою: 1 злотий = 4,50 гривні; 1 євро = 18,50 гривень.

 

На завершення

Вже більше місяця, як ми приїхали додому, але я з Польщі та Словаччини ще не повернувся. Маса незабутніх приємних вражень, спогадів, зустрічей та знайомств. Як добре, що моє перше знайомство з Польщею та Словаччиною відбулося саме на велосипеді. Проте, пора спускатися з Карпат, Пенінських гір та Високих Татр на рідну землю, адже без цього неможлива наступна подорож.