Карпатські пригоди, епізод2: Маковиця

Не встигли ми як слід відпочити та отримати насолоду від позабутих вже принад цивілізації у вигляді ліжка та душа, як з’явився невгамовний Сергій з донькою на скутері та бадьоро запропонував негайно їхати на гору Маковиця.


Після нетривалих зборів перший піт-стоп біля магазину на віїзді на трасу — заправитись пивом. Далі через Татарів в гори. Декілька кілометрів наїзджена грунтовка пролягає вздовж ріки, в яку неможливо не пірнути. Трохи згодом починаємо лізти вгору, далі дорога простує хребтом. Це не означає що вона рівна, навпаки доводиться постійно їхати то в гору, то вниз, просто перепади відносно невеликі.


Різноманітність краєвидів додатково різноманітнить дорога. Подекуди вона цілком пристойна, подекуди паганенька, а іноді від неї залишається тільки порослий травою напрямок, колись залишений лісовозом. В такому випадку слід стерегтись не тільки майже непомітних в траві колій, які здатні сягати півметра, а й добрячих каменюк. З одною з них близько познайомився мій мотобот.


Одного разу, долаючи невеличке болото, побачив відбитки кросової мотогуми. Ба, тут вже були наші.


На одному з пагорбів поблизу гори зі смішною назвою Ракета Мала знаходимо капличку, а поряд з нею стіл з лавами. Чудове місце для перекусу з коньяком!





Неподалік знаходиться колиба (в сенсі притулок чабанів) з кошарою, вдвох з Сергієм чимчикуємо туди познайомитись з чабанами та пригоститися чудової свіжої бринзи.




















Непомітно минає півдня, нарешті ми біля Маковиці. Вона має відносно рівний, порослий травою схил. Долаємо його стежкою. Зупинившись під хрестом на вершині не можу відвести очей від краси яка відкривається з цього місця на всі боки. Якщо не дивитись на землю під ногами через деякий час з’являється враження польоту.








Вдосталь причастившись краєвидів настає час потурбуватися про спуск. Хоч Яремче поряд і його добре видно потрапити до нього виявилося непросто.





Спуск з Маковиці змусив попотіти: ухил великий та довгий, до того ж ще й по траві. А вже майже доїхавши до перших будинків довелося долати кілька сот метрів кам’яної ріки.





Краще за всіх почувався Сергій, незважаючи на те, що він їхав на скутері та з донькою. Я невдало приліг на схилі (на щастя сам, без Ані) і мою ногу ледве врятував кросовий мотобот. Рома ж спіймав дрючка між переднім колесом та крилом та зламав крило. Незважаючи на це всі були задоволені та поїхали в колибу (в сенсі ресторан) святкувати завершення вдалого дня.






Частина третя, остання