Карпатські пригоди, епізод третій: прохват через Закарп

Цікава штука асфальт: особисто мені до смерті набридає за 200—300 кілометрів, але варто як слід поїздити пампасами і згоден його мало не цілувати. От і цього разу вдосталь отримавши гірських пригод вирішили останні два дні в Карпатах присвятити подорожі на озеро Синевир через Закарпаття. Вже традиційно прощаваємося з Сергієм на виїзді з Яремче та простуємо на Рахів. Жваво минаємо мажорсько-дачну Ворохту, базарну Яблуницю, затишну Ясіню. В горах не дають нудьгувати серпантини, на Закарпатській рівнині — підводи та велосипедисти, з минулого року, коли ми з Анею тут вже були, нічого не змінилося. Рома тут вперше тому йому все цікаво.





Невдовзі Солотвино, яке знамените своїми соляними озерами та соляною ж копальнею, яка започаткована ще за римських часів. Покупатися в озерах нам не довелося, тому що вони приватні, а охоронники забажали фантастичних грошей за в’їзд. В копальню теж не судилося потрапити, тому що екскурсії два рази на день. Натомість на пагорбі поряд з копальнею був знайдений величезний смітник, поряд з яким кримське пляжне свинство – взірець екології.








В Крайниково вирішили подивитись на дерев’яну церкву рідкої породи — вона стилізована під готичну.


Всі від неї були в захваті, а я блиснувши ерудицією, повідомив, що в сусідніх селах існують ще три схожі церкви. Довелося об’їхати їх усі — в Сокирниці, Данилово та Олександрівці.











Церкви дуже схожі, тільки в Данилово набагато вищий шпиль.





В Олександрівці вдалося знайти голову сільради, який відкрив церкву та дозволив її оглянути зсередини. В ній зберіглося багато старовинних розписів. Аня, як людина з художньою освітою, одразу впізнала ці розписи, без них не обходиться жодна книга про українське церковне образотворче мистецтво. Особливо мені чомусь найбільш сподобався фриз з чортенят-вершників, що скачуть щодуху. Нажаль церква в аварійному стані і, зважаючи на віддалене розташування села та жахливу дорогу, реставрації вона навряд дочекається і скоро впаде.





Подальша дорога дуже розбита та серпантиниста, на мою думку самий кайф для беемвешних ГС’ів, але нам теж було нормально. Навпроти ефектної греблі Тереблянського водосховища, яка гордо виставляє свій залізобетонний моноліт на загальний огляд, дорога місцями вщент змита гірськими потоками.








Взагалі дорога на Синевир складає враження досить занедбаної та малолюдної, що особисто мені дуже подобається. В Колочаві та Негровці знов бачимо гарні старовинні дерев’яні церкви, але вже не зупиняємося: на сьогодні церков досить.


Вечеряючи в придорожній колибі познайомились зі словацьким мотомандрівником на переробленій в хардовий бік Варадері. Він цікавився місцем для ночівлі. Наче погодився на нашу пропозицію їхати на Синевир і ставати на ніч разом, але сівши в сідло розвернувся та поїхав в протилежному напрямку. Дивак та й годі.


На озеро ми приїхали вже в сутінках. Лісник пояснив де стати на ніч трохи нижче озера та попередив що стоянка платна. Галявина для табору вразила охайністю та обладнанням: неподалік криниця та дерев’яний навіс а ля колиба. Вже в темряві мало не на голови нам впав ІЖак без світла з іншим лісником, який взяв гроші за намет та багаття.





Зранку при сонячному світлі озеро вразило первісною дикою красою, незважаючи на велику кількість туристів. Недарма за відвідування беруть гроші, видно що територію заповідника суворо доглядають, а водночас піклуються за відвідувачів. На всіх спусках до води стоять плакати, забороняючі купання та рибну ловлю, дбайливо обладнана криниця з дивовижно смачною водою, вздовж стежки збудовані охайні дерев’яні будиночки, які можна орендувати для пікніка.





Озеро невелике, але багате на різноманітні мальовничі куточки. Крім саме озера тут є і самотні меланхолічні струмки, які ховаються в заростях очерету; і навпрочуд різнобарвні болота, що кишать пуголовками; і казковий, здебільшого буковий, ліс на схилі. Тому некваплива прогулянка зайняла кілька годин.


На прощання взяли напрокат плот щоб потрапити на острів посеред озера. Плавзасіб виявився дуже незграбним. Його нелегко розігнати, а ще складніше загальмувати, до того ж він майже не слухається керма. За нашими вправами спостерігав весь оглядовий майданчик, але ми з Ромою здається добре вправились з роллю плотоводіїв.














Непомітно минуло півдня, тому варто було поквапитись. З села Синевир гарним пустинним серпантином потрапили в Міжгір’я, відтіля через Вигоду на Долину и далі, щоб уникнути магістральних шляхів, поїхали через Галич на Тернопіль. Невдовзі після Долини гори поступово зникли в синьому серпанку. Попереду нас чекали пагорби лісостепу, і я був цьому дуже радий. Цього разу, вдосталь поїздивши горами, я зрозумів що все ж таки являю собою переконаного степовика. Хоч і цікаво в горах, але постійне напрудження все ж таки набридає. Інша справа лісостеп: тут є все: ліси та болота, піски та байраки, пагорби та рівнини. Прокладаючи маршрут можливо комбінувати складні відрізки зі швидкісними, без особливих зусиль досягаючи різноманітності. Але хоч раз на рік якась сила все ж таки непереборно тягне в гори. Мабуть без них таки чогось не вистачає.