Майданутi украiнцi

Майдануті українці

Під час перебування в Києві у наших планах з чоловіком був обов`язковий пункт - побувати на Євромайдані. Для об`єктивної оцінки, виходимо на станції метро Арсенальна і прямуємо вздовж Маріїнського парку. На виході з метро їх помітно відразу – позаходили грітися невеликими скупченнями в різних місцях. Воно і зрозуміло, бо на їх Майдані дуже нудно, нецікаво і саме головне – нема мети, єднання їх збору. Прямуємо далі, але вулиця Грушевського перекрита, і ввічливі хлопці внутрішніх військ пропонують пройти нам через парк аби потрапити на Євромайдан. Цікавий хід для залучення масовки. Ні, тут якось неприємно – люди випивають, ходять сумні, холодні; хтось віщає зі сцени, та його ніхто не слухає. Звертаємо направо і по вулиці Липській потрапляємо на Інститутську (йдемо по історичним місцям в розрізі останніх подій), розпач і жаль нахлинають, особливо, коли бачиш автобуси,а у них сидять беркутята: щитками позакривали вікна; бачиш, як вони молоді стоять тут і щось захищають. Що і від чого? Взагалі, я дуже люблю Київ, я дуже багато його відвідувала, обожнювала гуляти цілими днями по його центральних вулицях і захоплювалася його красою – та цього разу Київ не можна було впізнати. Ці загони охоронців: військових, беркутів, міліціонерів, даїшників – так йому не личать.  А повсюду йдуть люди зі стрічками, прапорами і ось ми вже поглинаємося в зовсім іншу атмосферу. 

Наша перша зупинка біля Міжнародного центру культури і мистецтв профспілок України: згори так гарно видно Евромайдан і щирі обличчя людей. Вони посміхаються і я хочу посміхатися: я стала краплею в океані... Це неймовірне єднання, зібрання споріднених душ українців, неймовірне відчуття причетності до масштабності. Вони приходять сюди сім`ями з дітьми та собачками, начебто на свято. Жіночка дякує мені за те, що я поступилася їй дорогою, замість влаштування розштовхувань, які так люблять справжні харків`яни. Те, що казали зі сцени не привертало моєї  уваги, та поки я не зрозуміла, що вони розмовляли з українським народом:  дякували, підтримували, захоплювались, планували, а український народ їх чув і відповідав. Неймовірне, неможливе. «Слава Україні! Героям слава!» - єдина хвиля голосів, ти не можеш стояти мовчки, не можеш бути осторонь цього. Героям слава! Внизу барикада: я дуже хочу, щоб її розібрали мешканці Майдану самі, коли вони вирішать, що вже можна. По сходах виходимо на Європейську площу и йдемо до барикади. Значна, вагома – молодці. А ось ми і зсередини: кухні, палатки, організація процесу. Одна справа дивитись на все це через монітор, і інша тут побувати – це не дитяча забавка, це не іграшки, це осередок самобутньої української організації громади. Це дивно, це приголомшує, в мене знову є бажання дякувати кожному, хто вдень і вночі тут відстоює свої (і мої) права і свободи. Дякую! І вибачте мені. Ми самі винні в тому, що такі люди прийшли до влади. Я розумію, що аполітичною людиною бути не можна, я ніколи не голосувала за цю владу, та я ж могла попередити своїх родичів, близьких, знайомих, не просто попередити, а провести з ними бесіду і не одну – і не зробила цього, даремно.

А ми просуваємося далі, на кожному кроці дивуючись тому, що тут відбувається. Біля батюшки на столі лежать свічки – їх можна брати безкоштовно, я геть забула, коли в церквах були безкоштовні свічки. Ось Будинок профспілок України: дуже багато плакатів із різноманітними малюнками, написами – неповторні, ємкі, змістовні і захоплюючі, та їх багато усюди. Намагаємося потрапити до середини, але далі вестибюля просять перепустку, в нас немає. І знову на вулицю, у цей шалений святковий натовп. Виходимо за межі барикад і знову заходимо, хлопці і чоловіки слідкують за порядком. Прямуємо до КМДА, на вході нас спиняє велика черга, та ми туди не підемо. Згадуємо кадри, як автобуси стоять під будівлею, як їх поливають водою. І ось воно – люди співають гімн, сльози на очах, це єдиний організм, це єдине серце, єдине дихання. Неймовірно і неможливо. На останній барикаді, коли ми вже залишали це свято єднання, бабуся причепилась до хлопців з УДАРу (а вони такі кремезні), розповідаючи, що в усіх її лихах винні Яценюк, Тягнибок та ін. Зовсім не збираюсь виправдовувати цих людей, вони опозиція і це добре, що вони взагалі є, та бабуся, нажаль, не може зрозуміти, що майдан збирається не для них, не заради них, не в підтримку їм, а задля себе, свого майбутнього, задля того вільного океану, який вільно дихає на вільному просторі. Героям слава!