Велика подорож 2006: Харків—Хуст—Харків. Частина 4

13 серпня, неділя
Яремче—Ворохта—Дзімброня—Ворохта—Яремче
Зранку вирушаємо на Дземброню, ми з Анею на Горбоконику, Сергій з родиною на "Таврії". Я думав, що це десь поблизу, але виявилось, що подорож досить далека: приблизно 50 кілометрів асфальтом по мальовничих містечках типу Ворохти, потім 20 кілометрів по розбитій кам’янистій ґрунтівці вздовж ріки (ймовірно, Чорного Черемоша). Ранок неділі в карпатських селах дуже святковий: майже все населення, гарно вдягнене, прямує до церкви, на обличчях піднесеність. Нарешті, зупинилися у підніжжя гори. Ліворуч Чорний Хребет — головний і найвищий у Карпатах. Праворуч — наша мета, але знизу монастиря не видно. Машину залишаємо тут, а мені Сергій запропонував на мотоциклі заїхати нагору з торбою продуктів.
Відчуваю, що щось не так, але чому б і ні, власне, саме для цього ми в Карпатах. Вирушаю. Для початку доводиться форсувати потічок з кам’янистим дном. Аня показує жестами, що добре було б мене фотографувати, але фотоапарат у мене, а зупинятися вже незручно. Що ж, залишимося без фотографій. Далі починається крутий підйом. Ґрунт — камені з не зовсім просохлою після дощей глиною.
Ще раніш, на Яблунецькому перевалі, звернув увагу, що карпатські ґрунтовки суттєво відрізняються від звичних для мене кримських. У Криму їх прокладають серпантинами, а тут найкоротшою відстанню від підніжжя до вершини. Але дорога не пряма, іноді вона повертає, тому видно не більш ніж 100 метрів вперед. Вгору Горбоконику їхати не дуже важко, адже він і створений для гір. Перша передача, півручки газу, поїхали. За першим же рогом сюрприз, зачинена брама на дорозі. З матюками зупиняюсь, ледве вдержуючи Горбоконика на крутому схилі. Наздоганяє Сергій пішки, відчиняє браму, їду далі. За наступним рогом знов брама. Цікаво, це навмисно?
Несподівано підйом стає ще крутішим, а камінюки більшими. Намагаюсь об’їхати зовсім уже великий камінь, виїжджаю на вогку траву з глиною. Скинути газ на такому схилі неможливо, мить — і я на ногах, а Горбоконик на землі. Відчуваю себе напівмертвим: 20 кілометрів по ґрунтовці з пасажиром помітно виснажили, а цей тріал остаточно позбавив сил. Схоже, після повернення додому треба займатися фізкультурою. Сергій, побачивши мій стан, запропонував дати йому доїхати до місця призначення. Згоджуюсь. Сергій їде, я похмуро плетусь пішки.
Виявляється я не доїхав до монастиря якихось 100 метрів. Настрій ніякий. Сергій з хитрою посмішкою запевняє, що все нормально, що він навмисно мене спровокував. Начебто, він не сподівався що я взагалі погоджусь їхати і що я все рівно сам здолав більшу частину гори, але настрій не дуже покращився.
Монахи нас дуже привітно прийняли, пригостили сніданком. Далі вирушаємо в пішу прогулянку в гори. Красиво не те слово. Чорний хребет як на долоні, видно Говерлу, Попа Івана.
На зворотньому шляху оглядаємо стару хату, яка збудована ще за польських часів. Вона відкрита, тому що продається. Ззовні посіріла, гонта подекуди гнила. Але всередині — краса: різьба, поліроване дерево... Напевно, хтось все життя поклав, щоб збудувати цю хату, а нащадкам вона не потрібна.
Повертаємося до монастиря, збираємось у зворотню дорогу. З’являється неприємне передчуття, адже з’їзд додолу буде ще складнішим, ніж підйом. Передчуття не помилилося: перший же пагорб від монастирю до ґрунтівки ледь здолав. Посеред підйому Горбоконик забуксував у густій траві, тому решту шляху догори довелося відчайдушно газуючи бігти поруч.
На дорозі я опинився, остаточно розгубивши всю решту впевненості в собі. Зрозумівши мій стан, Сергій запропонував дозволити йому з’їхати до дороги. Малодушно погоджуюсь і як дурень біжу з гори в мотоботах і з шоломом в руках. Відчуваю себе повним бовдуром, тому на шляху до асфальту гоню відчайдушно, щоб хоч трохи повернути самоповагу. Сергій на "Таврії", звісна річ, швидко загубився.
Вже будучи на дорозі, бачили сільське весілля. Дуже урочисте і величне видовище: майже тисяча людей, можливо навіть не тільки з одного села, і всі у вишиванках. На жаль, вже було майже темно, до того ж ми дуже поспішали повернутися в Яремче, тому на фотосесію не зупинились.






















14 серпня, понеділок
Яремче, піша прогулянка
Весь день гуляли навкруги Яремчі — стежка Довбуша, Прут, занедбані будинки відпочинку радянської пори, сувенірний базар. Ввечері несподівано дізнаємось, що завтра в Сергія день народження.
















15 серпня, вівторок
Яремче, день народження Сергія
Зранку прямуємо на сувенірний базар за подарунком. Вчора я помітив, як Сергій розглядав гарний дерев’яний пивний кухоль, тому саме його ми й подаруємо. Подарунок ніби сподобався. Весь день ми з Сергієм та його родиною приймали гостей. Як це не дивно, напились не дуже.

16 серпня, середа
Яремче—Надвірна—Пнів—Манява— Надвірна—Яремче
В останній день в Яремчі робимо вилазку в Пнів і Маняву. Руїна Пнівського замку досить цікава. На подвір’ї, звісно, зустрічаємо корів з пастухами. Впадає в око новозбудований, до того ж дуже неохайно, фрагмент муру. Виявляється, що це наслідок бурхливої діяльності тамтешнього мера. Нібито, він вирішив відбудувати замок. Цікаво, куди дивиться державна служба з охорони пам’яток? Невже в Україні нікому немає діла до збереження історичних пам’яток?
З такими думками вирушаємо до Маняви. Язики донесли, що існує дві дороги, одна по трасі майже до Богородчан і ліворуч, друга через Надвірну. Їдемо по трасі, а повертатися будемо іншою дорогою. Взагалі, мені дуже не до вподоби повертатися тією ж дорогою. Мабуть, когось з моїх далеких пращурів свого часу дуже налякала рись і цей випадок зберігається в моєму генетичному коді :)
Вже звернувши з траси, помічаємо привабливий вказівник на ресторан "На озері". Вже пора обідати, тому звертаємо. Замовляємо деруни. Не дуже привітний офіціант запитує: з м’ясом або без нього? Вирішуємо для заощаджування коштів їсти без м’яса. Моєму здивуванню не було меж, коли я попросив рахунок — там була вартість дерунів з м’ясом. Прямую під дах розбиратися. Хамуватий товстун, швидше за все хазяїн закладу, відповідає на запитання запитанням: а що, в меню є позиція "деруни без м’яса"? Тож плати як за деруни з м’ясом, а що їв насправді — то твоя особиста справа. Вперше (на щастя, і востаннє) зіткнувшись з таким нахабством, трохи розгубився. Єдине що зробив, — жбурнув на стіл двадцятку і пообіцяв розповісти всім знайомим, як у цьому закладі поводяться з клієнтами, що зараз і виконую.
Манявский скит виявився діючим монастирем українського патріархату. Старовинна дзвінниця з інтригуючими залишками написів на мурах, дерев’яна церква, мури з вежами, частково кам’яні, частково дерев’яні. Більшість монахів молоді хлопці, спочатку я вирішив, що це будівельні робітники. Потім було дуже дотепно спостерігати, як вони зі спортивних костюмів перевдягаються в ряси. На жаль, в нас було не дуже багато часу і ми не мали можливості здійснити прогулянку навколо монастиря. Наскільки мені відомо, на відстані приблизно 7 км від нього є дивної краси водоспад. Що ж, буде привід завітати сюди ще раз.
Дорога через Надвірну, безумовно, найбільш вражаюча з так званих асфальтових доріг, якими я будь-коли їздив. Такої кількості величезних ям я ще не бачив, їхати було дуже весело. Слалом по всій ширині проїзджої частини на швидкості 60—70 км/ч, особливо дотепно було лякати на обгонах водіїв авто, які ледь пересувались. Взагалі мене дивує незрозуміла любов наших сільських мешканців до суто дорожніх машин. Навіть там, де, здається, нічого робити без повного приводу та серйозних підвісок, люди вперто їздять на ніжних авто.
Вечір був присвячений ТО мотоцикла перед далекою дорогою.






















Далi ->