menu

Карпати: теплий вересень 15-го

Tolik_En

  • 17.11.2015 12:48
  • Просмотров: 2228

Думка про те, що треба їхати в Карпати, остаточно дозріла після того як наш Крим перевдягнувся у трикольорову маєчку “Крим наш” і майже “домашні” велопоходи швидкої дії (3-4 дні зі швидким під’їздом-від’їздом) стали дещо незручними.

Переважна більшість звітів про велопоходи в Карпатах діляться на дві половини: учасники або їдуть по асфальту вздовж річок або ж значну частину маршруту пхнуть велосиеди вгору чи пішки спускаються з гори. Хотілося прокласти маршрут так, щоб з одного боку бачити не тільки асфальт під колесами, а з іншого – не надто багато пхнути пішки. Певною мірою це нам вдалося. Значну частину маршруту було запозичено з прекрасного звіту “Велопохід по весняним Карпатам”  і ще дещо з "Кто ответит за анархию-2. Карпаты-Днестр (вело-12)" . Трек не писався (бо нічим), нитка приблизно така: Трускавець – Помірки – Вуличне – Розгірче - Верхнє Синьовидне – Труханів – скелі Довбуша – Поляниця – Тисів – Церковна – Кальна – Шевченкове – Лолин – Ілемня –Липовиця – Ясень – Сливки – Луквиця – Яблунька - Стара Гута -вздовж р. Бистриця -полонина між г.г. Короткан і Станимир – Максимець – Зелена - вздовж р. Зелениця - пер. Присліп - вздовж р. Жонка – Яремче – Микуличин - г. Рокита Велика - г. Рокита Мала - Микуличин.

Засоби навігації: карти «Стежок», генштабовські кілометрівки, компас.

Білети на поїзд Дніпропетрівськ-Трускавець взяли заздалегідь, навіть у двох екземплярах. Хотілося за допомогою синоптиків вибрати тиждень з кращою погодою – і це нам вдалося: за 5 днів походу – жодної краплини зверху.

Початок активної частини – залізничний вокзал у Трускавці. Швиденькі збори велосипедів, стартове фото і вперед. 

 У місті не затримувалися – скоріше на природу. Зразу ж на виїзді нас попередили що таке ліс, щоб ми не навигадували собі чогось не того.

Через села Вуличне та Довголука виїзджаємо на М-06, щоб через декілька кілометрів шукати стежку на міст до села Розгірче, на околиці якого знаходиться скельний монастир. Пройшовши довжелезний пішохідний міст з трубопроводом через річку Стрий і заодно представившись читачам:

Саша

і Анатолій,

потрапляємо в Розгірче, де користуючись вказівниками та здоровим глуздом знаходимо печерний монастир. Особливого враження він не справив, але буковий ліс із зарослим мохом камінням, краєвид з майданчика біля креста і сам квест «знайди монастир у лісі за селом» варті того, щоб заїхати.

Нерукотворні ворота в монастир 

«Головний корпус» 

Вид з верхньої точки .

Після повороту з траси у Труханів, коло мосту, прекрасне місце для стоянки: галявинка з м’якенькою травичкою, обладнане кострище, річка, прекрасний вид на ліс і скелі на тому боці, але нам ще рано на матраци; обідаємо і їдемо далі.

Проїхавши по селу звертаємо на лісову дорогу до скель Довбуша.

Маленький ліричний відступ: за моїми спостереженнями кожне друге/третє (потрібне підкреслити) скупчення чималих каменюк у Карпатах називають скелями Довбуша. Одначе, традиція.

Їдучи до найвищих (це нам сказав чоловік, що продавав там сувеніри) скель Довбуша в Карпатах, ми природнім чином заблукали. Дивлячись на карту можна впевнено сказати: там блукати ніде, але… ліс, навігатор ніхт, багато стежок. Коротше, скотившись в село Бубнище ми, з подачі місцевих, втрапили до скель з другої спроби і з іншого боку. Може й на краще – в той неранній час там крім молодички з конячкою та чоловіка з сувенірами вже нікого не було, та й ті досить швидко поїхали, а скелі в променях передвечірнього сонечка - ох які гарні. 

 

 

Потім бадьорий даунхіл і ночівля поблизу мосту через річку Сукіль. 

Новий день згідно феншую треба починати з чого? Правильно, з блукання. Долаючи невисокий вододільний хребет між річками Сукіль та Лужанка ми знову (але тепер нам уже допомагав у цьому місцевий житель) блуконули.

Саша йдучи по дорозі-струмку ще посміхається, але я, як відповідальний за орієнтування, про себе вирішую, що з блудом пора зав’язувати (до речі, це було останнє блукання в поході).

Проїхавши десь до десятка сіл переважно грунтами а подекуди асфальтом, радуючись сонечку та постійній зміні захоплюючих пейзажів за вікном велосипеда 

знаходимо затишну місцинку для ночівлі скраю сінокосу на березі річки Ілемка.

Наступного дня проїхавши вздовж річки Чечва (фото з мосту через неї)

та подолавши невисокий вододіл спускаємось до річки Лімниця. 

Міст через неї напіврозвалений, тобто через перший рукав річки по ньому можна перейти, але спускатись доведеться по 3-метровій драбині. З велосипедами це не дуже зручно, тож, зважаючи на літню погоду, скидаємо черевики і не поспішаючи переходимо вбрід. 

Через другий рукав Лімниці (рахуючи з лівого берегу) трохи нижче за течією є досить пристойний місток. В селі Яблунька на річці Бистриця-Солотвинська наше персональне перехрестя: “наліво – коня, направо – ще щось…”. Варіантів було два: або через Манявський та Бухтівецький водоспади, або вздовж Бистриці на полонину на сідловині між Станимиром і Коротканом. Варіант 2 переміг, до водопадів ми й по поганій погоді колись іще прорвемось, а вздовж Бистриці, писали, в негоду не фонтан.

Асфальт до Старої Гути – пісня. Магазини в ній, правда, нагадують факторію чи лавку колоніальних товарів – відра, чоботи, крупи, горілка – все вперемішку. Тож харчі перед ненаселенкою краще купувати раніше, в Гуті або Яблуньці.

Дорога вздовж річки спочатку була дуже якісна з помірним градієнтом та прекрасно читалася.

Цей “місцевий” повз по дорозі, завдовжки десь 20-25 см., мідно-червоного кольору, якщо хто знає – напішіть хто це. Потім, коли всі марковані стежки відвернули до Сивуль, дороги (а їх виявилося не одна) почали плутатись з річками,,

а потім сипонули врізнобіч і, що характерно, – всі круто або дуже круто вгору. Довелося застосувати пішу розвідку, щоб визначити ту, що виведе нас на полонину. Видряпалися туди вже по темному. Бабуся, що мешкала в хатці коло дороги (живе там схоже все літо, доїть корів) запитала звідки ми, чи немає в нас “серепетистів” (транскрипцію збережено, я здогадався хто це тільки після повтору) та вказала напрям (навкруги темрява) на ще одну хатку в якій можна переночувати. Хатка виявилася так собі але на одну ніч, в теплу пору року згодиться. Головна проблема була – розмістити казанок з плоским дном на хвилястій від часу та температур поверхні печі, так щоб площі поверхні теплообміну було достатньо для закипання. Полонину та її околиці роздивлялися вже вранці.

 

Наше тимчасове помешкання 

Сама полонина     

Вид на Негрову  і Сивулі. 

Внизу видніються хати села Максимець, куди нам сьогодні їхати

Бігаючи ввечері в розвідку я запримітив трішки грибів, але ввечері було не до них. Тепер можна не поспішаючи влаштувати фотосесію та зварити юшки.

Спуск з полонини спочатку теж досить крутий і не весь проходився в сідлі.

В’їзд в село Максимець. 

Сільські краєвиди 

Застигла кам’яна річка на виїзді з с. Зелена. 

Далі накатаною лісовозами (ліс там ріжуть – просто жах) дорогою вздовж р. Зелениця їдемо до її притоку Сітного, на якому недалеко від місця впадіння можна подивитися на водоспад Кудринець. Невисокий ступінчатий водоспад з обмаллю води не справив особливого враження, тим більше, що довкілля там не вражало: зона лісорозробок та лісоруби, що обідали, “припиваючи”, під навісом коло водоспаду. 

Становимось на ночівлю на обладнаній стоянці на р. Зелениця перед початком підйому на перевал Присліп. Стоянка "зачотна": навіси, річка в неликій ущелині з метровим каскадом, що називається згідно таблички “водоспад на річці Зелениця”. 

Водні процедури   

Дорога на перевал Присліп по карпатським міркам – автобан, проходиться практично повністю в сідлі.

Вставали тільки щоб віддати належне ожині. Ми й до цього частенько нею ласували, а тут вона своєю кількістю і якістю буквально збивала нас з велосипедів. З перевалу по березі річки Жонка спускаємось в Яремче. Дорога камениста і мокрувата. В дощ мабуть не дуже весело. Якщо такий трапиться, то його краще пересидіти на такій стоянці. 

З Яремче, заїхавши на сувенірний ринок та на водоспад Пробій, прямуємо на Микуличин, кидаємо баули на станції і з легкими роверами проїзджаємо маркованим прогулянковим маршрутом, що включає шматочок хребта з Великою та Малою Рокитами.

“Наш” хребет.        

Погляд на північ з г. Велика Рокита 

Г. Рокита Мала, на горизонті – вершини Чорногори 

Далі - кінець казки: вокзал, поїзди, домівка… Похід закінчено – готуємось до нових походів.

Трохи цифр: 5 днів, приблизно 250 км., тричі підіймалися на 1000+.

Дякую всім за увагу, вибачаюсь за таку собі якість фото – в “натурі”, і ви це знаєте, все набагато красивіше. 

Оцените статью:

Перепост:

Статья понравилась: Viktory, Миша, Sergey Palko, Младён, in_love_with_freedom, deathDEN, Саныч, greegl, zarka, Aleksei Dmytren, Andrey Bolshoi, _sanj_, yahn, MingTian, Summerk1d, Sintesi, denisekonomix, uanix, CTEPX, [krieger], Джон Бонджові,

Статья не понравилась: Таких нет


Комментарии

Комментировать в форуме...

anri

anri

Это ж медянка и была, скорее всего
http://i0.wp.com/www.infinland.net/wp-c ... =500%2C374

17.11.2015 16:04
Lexx-CCX

Lexx-CCX

Анатолий Палыч и Саня вы молодцы! жаль с вами не получилось поехать...

17.11.2015 16:36
agavrylov

agavrylov

это была Ло́мкая верете́ница, или медяница (лат. Anguis fragilis) — ящерица из семейства веретеницевые (Anguidae). Из вики.

19.11.2015 12:30

Пілігрім

Все вірно, міжянка або веретільниця. Місцеві називають гладун.

14.01.2018 08:28

vomper

о, на одной из фоток увидел знакомую речку:

Quote:
Водні процедури
Изображение


глянул свои архивы, я там в июне 2015 был.
тот же ракурс, те же растения :)
Изображение

14.01.2018 11:39