menu

Олешшя. Дві пустелі, або прощання з літом.

real SIMON

real_SIMON

  • 10.11.2017 14:12
  • Просмотров: 9679

                                                                         

                

                                                                      Увага!

 

Цей текст може містити в собі сцени вживання алкоголю, та інфернальну лексику (матюки). Ці явища є контекстними складовими оповідання, та не не мають на меті образу, пропаганду, чи глузування. Якщо ви вважаєте щось неприйнятним для себе не робіть так, та не звертайте на це уваги в тексті - в цьому оповіданні, як і вцілому в світі, існує багато інших цікавих речей.

 

                                          Олешшя. Дві пустелі, або прощання з літом.

 

На дворі друга половина жовтня і літній сезон, здається, вже добіг свого кінця. За вікном сіре небо, на тлі якого, такий саме сірий осінній  дощ намагається забрати в дерев забуте з весни  листя. Про всяк випадок, більш за звичкою, передивляюсь метео в телефоні. Раптом, ось тобі на - на наступний тиждень очікується таке собі потепління. Дивлюсь погоду в Херсоні, а там обіцяють плюс двадцять два та сонячно.

Розумію, що їхати таки треба. Вирішую, що це буде саме пустеля. Мій постійний напарник Денис veloshizoid  дуже зайнятий на роботі, крім нього на звичайному велосипеді жодна людина їхати там не здатна. Фетбайкерів, що їздять в такі покатухи я, нажаль, не знаю. Фети в магазинах хтось купує, але де вони їздять, мабуть є велика таємниця. Нічого, поїду сам.

Середа. Дивлюсь наявність білетів на поїзд. Доречі, все життя вважав, що білет з точки А, скажімо, в точку Б коштує якусь певну суму грошей. Виявилося, що не все так просто і залежить від дня тижня. З чим це пов'язано, так і залишилося для мене таємницею, але знанням збагатився. Хотів їхати у четвер, але білетів на завтра, як з'ясувалося, нема, але на сьогодні - ніяких проблем. Що ж - їдемо сьогодні, бо далі буде пізно. Купую білети, хутко збираю речі і їду на вокзал.

Наступного дня я в Херсоні.     

                 

На вулиці дійсно тепло і сонячно. Людей на пероні зовсім нема. На море вже мабуть запізно, а ті що приїхали по інших справах встигли розійтися доки я збирав фет.

Виїхав з міста і вирушаю у напрямку Козачих лагерів. Через три години стемніє, до міста ночівлі  п'ятдесят з чимось кілометрів, а мені ще треба зарядити акумулятори. Заїхав на заправку - годину п'ю каву та обідаю, доки акумулятор зарядиться хоч наполовину. Щоб уникнути зайвих запитань, нагадаю, що виїхав на день раніше ніж планував, том й не встиг... А без GPS в пустелі нема чого робити.  Одразу ж перепрошую за недостатню кількість фото у зв'язку з локальною енергетичною кризою. За залишившихся дві години встигаю доїхати до ліса перед пустелею та встаю на ночівлю.Тільки заснув - приходить лисиця. Кричить так, що якщо не знати воно  то можна вирішити що це якась чупакабра. Посилаю тварюку добрячими матюками, вона ще раз кричить, але вже здалека. Мабуть матюки лисицю засмутили та вона вирішила піти геть. Про всяк випадок вішаю пакети з взуттям та харчами на дерево. Мабуть у вас виникне запитання - навіщо ховати взуття від лисиці? Харчі то зрозуміло, але взуття навіщо? Відповіді на це не знає, мабуть, і вона сама. Але на практиці, факти пристрасті хитрої рудої тварюки до взуття та інших людських речей траплялися. Мабуть треба шукати відповідь на це, десь у глибинах фольклору і, скоріш за все, він буде японським. Знов лягаю спати. Вранці, ми з фетом вирушаємо шукати пустелю.

В цей раз я вирішив проїхати  Олешківські пески вздовж. Але спочатку її ще треба відшукати. Пустеля як хитра дівчина - спочатку ховається, а потім вже й сама тебе не відпустить. Визначаю напрямок до пустелі і їду навпростець через ліс - фет дає таку можливість. Поступово ліс рідшає, дерева стають меньшими та набувають якоїсь чудернацької форми. Здається, що коріння в карликових беріз росте замість гілок. Біля одної зних зупиняюсь, щоб скинути тиск у шинах. З минулого досвіду пам'ятаю, що для цієї пустелі достатньо 0,5 bar. 

                       

Але ж, не все так просто. Кришечка на передньому вентілі навідріз відмовляється відкручуватися. Мабуть то лисиця попробила, щоб не матюкався. Згодом, все ж таки вмовляю кришку відкрутитися, регулюю тиск і їду далі.

Пустеля не хоче з'являтися одразу - спочатку іде степ з перепаханими пісчаними протипожежними смугами,

                  

потім піска стає поволі більше

                 

з'являються кучугури

                    

і нарешті вїзжаємо у справжні піски.

                  

                 

                   

                 

Якщо міряти по мапі, виходить десь кілометрів двадцять завздовжки. Але їхати по прямій неможливо, бо пустеля вкрита кучугурами, а ще в низькиж місцях, де збирається волога, є своєрідні оази де росте якась схожа на комиші трава, карликові сосни та берези. Люди, що живуть у селах біля пустелі розповідали, що в тих оазах багато грибів. Від вітру кучугури постійно змінюють форму. Через деякі можно переїхати, деякі занадто круті і їх, так саме як оази з деревами, треба об'їздити. Якщо є можливість, то найкраще їхати траверсом по верхівках кучугурів, щоб не витрачати зайвих зусиль на набір висоти. Враховуючі всі ці хитрі маневри, довелося проїзати десь кілометрів п'ятьдесят - точніше не скажу, бо комп'ютера в цей раз не було, а трек не писав, бо намагався заощадити єнергію для орієнтування. Взагалі, без GPS тут нема чого робити. Форма кучугурів постійно змінюється під дією вітру і сподіваючись на візуальні орієнтири можна повернутись на власні сліди, або в попрямувати в зворотньому напрямку.  Про всяк випадок, мандруючи пустелею добре мати з собою, крім електронного приладу, ще й звичайний магнітний компас.

Пустеля сповнена життям, але більшість її мешканців активна вночі. За свою мандрівку зустрів тільки двух здоровезних орлів, що сиділи на верхівці кучугура, здалека нагадуючи силуети людей, та знялися в повітря як тільки я підїхав ближче, та маленьку сіру ящірку. Але слідів на піску дуже багато - вовчачі, лисячі, сліди косулі, зайця, мишей та тушканчиків, змій, орлів, якоїсь многоніжки на кшталт сколопендри. Ще  якісь незрозумілі, схожі на слід маленького інопланетного транспортного засібу. Що воно було насправді, я так і не збагнув.

                

Подекуди зустрічаються сліди залишені військовими - старі, часів авіаційного полігону, як цей проіржавівший захист детонатора авіабомби...

                 

...та більш сучасні.    

                     

                   

Але пустеля з часом поглинає все це і залишаються лише тиша, вітер, срібний пісок та чарівна гра світлотіні на схилах кучугурів.

                  

                  

                  

А ось такі загадкові, на перший погляд, кола залишає вітер, бавлячись з пустельною травою.

                   

Годин через шість хитрого маневрування  я доїхав до урочища Куточок. Це майже край пустелі, та в одночас сама пісчана її частина.

                   

Чому ця місцевість має таку назву, пітань не виникає - саме тут, плавна природна лінія лісу, чомусь видається у піски правильним кутом в дев'яносто градусів. Тут вже стає помітною присутність людини, бо не дуже далеко від траси і через ліс до пустелі йдуть хоча й пісчані, но всеж таки, дороги. 

Незабаром буде темніти, але їхати кудись звідси  бажання чомусь не з'являється - вирішую залишатись на ночівлю в пустелі. Роздивляюсь мапу - поруч,за лісом село Подо-Калинівка, туди веде лісова дорога і якась добра людина навіть поставила мітку з магазином. Вирішую їхати туди за харчами та водою - туда й назад виходить десь кілометрів сім. По дорозі зустрічаю дядька, він тягне за собою в бік села стареньку "Україну".

Ось і крамниця. Фет, одразу, привертає увагу дітлахів - такого "чуда" вони ще не бачили. Купую собі поїсти, воду та пляшку горілки. Діти, в цей час, уважно роздивляються те, на чому я приїхав. Їм десьроків по дев'ять чи десять. Замурзані обличчя свідчать що вони цілий день провели на вулиці, ане за комп'ютерним монітором, як їх міські однолітки. Вони вітаються, та починають питати як воно та що.

Діти дуже кмітливі й добре розуміють як  працює моє спорядження і навіщо воно потрібне. Але одна деталь викликає в них легкий когнітивний диссонанс. Зазвичай, в мене з собою три пластикові пляшки - дві чорних на велосипеді для води, а червона, яка їде в багажі для алкоголю. Переливаю в неї горілку, щоб не возити в пустелю та назад зайве сміття. Боковим зором бачу як змінюється вираз їхніх обличь. Потім, починаю заповнювати пляшки на рамі. Маленька дівчинка підходить до мене блйжче, дивиться великими синіми очима й питає - "Дядьку, а то в вас вода? Бо нам Толік казав,що ці пляшечки для води."

В той самий час, один хлопчик обводить фет поглядом та каже іншому - "В мене скоро день народження, поїдемо з батьками на базар і мені такий самий куплять". Другий, теж подивившись в бік веліка - "Ага, тільки маленький". Перший - "Ні не маленький - саме такий!" Другий, щераз міряє поглядом фет та свого друга - "Ні, такий не куплять."

Показую дітям як працює фара, прощаюсь та їду в бік пустелі. На зворотньому шляху знов зустрічаю дядька з "Україною" - він все ще тягне її вбік села, мабуть так треба.

                   

Заїжджаю поглибше в піски, та знаходжу собі місце для ночівлі. Це, невеличка оаза між кучугурами, де ростуть сосни та берізки.

                                                      

На схилі, не зважаючи на осінь безтурботно росте тендітна жовта квітка.

                    

Доки влаштовую табір - темніе. Через гілки дерев видно рясно вкрите зорями небо, навіть заради цього мало сенс їхати - в місті таке не побачиш.

Вранці ще трохи катаюсь по пустелі. Десь поруч їздять люди на мотоциклах ендуро та квадриках, хтось їде на чудернацькій машинці нагадуючей іграшкову вантажівку. Попереду дядько, який знає куди їхати. Інші наздоганяють і він показує вірний напрямок, через деякий час  все повторюється знов. Вся ця метушня, чомусь, нагадує мені собаче весілля...

                  

                

Знов починає сідати акумулятор в GPS, натякаючи, що треба на деякий час повернутися до цивілізації. Знаходжу велику протипожежну просіку, що йде до траси. Завдяки своїм нелюдським розмірам та досить активному рельєфу вона схожа на декорацію до якогось фантастичного фільму - катастрофи.

                  

В Раденську звертаю на Костогризове, та зупиняюсь быля крамниці Домовляюсь зарядити батарею. Зарядка триває десь три години.Біля магазину є навіс зі столиками та стільцями і щоб не нудьгувати сідаю там, п'ю пиво, їм піцу, а згодом знайомлюсь з місцевими дядьками.

Це два куми, що прийшли сюди випити трохи горілки, бо вдома жінка мабуть лаятиметься. Хлопці професійно займаються збиранням грибів у пустелі. Розповідають як їх там зазвичай багато, та які вони великі та добрі. А найкращі ті, що ростуть на військовому полігоні. На питання, чи багато їх в цьому році, один з них відповідає - "Та якщо б вони там були - хуя б я тут сидів!" та посміхається. Потім розповідає мені традиційну для цих місць історію, в стилі Леся Подерв'янського. "Пішли ми з кумом у полігон. Там отакі білі ростуть." Показує руками розмір. "Дивлюсь - отакенні вовчачі сліди" Знов робить той самий жест. "Потім бачу - коза біжить. Та не те щоб біжить, а так собі перестрибує метри через три. Дивлюсь, а за нею зграя вовків... Я кажу - куме ти диви осьосьо! А вони за кучугур забігли. Ми ближче підходимо, а там така собі кровіща - щойно роздерли...!" Ось такі собі українські куми Грімм

Тим часом, акумулятор, дякуючи продавчині Оленці, все ж таки зарядився. Прощаюсь з кумами, та їду в бік Подів. Бо незабаром почне темніти, а мені ще треба відшукати місце для ночівлі. 

Проїхав Поди, але місця де зїхати з дороги нема. Доки його відшукав настає темрява. Роздивляючись супутникову карту вирішив, що ліси навколо другої пустельної ділянки теж соснові, але вони виявились листяними. Ну і що ж тепер - не лягать спати. У світлі фари лізу на ночівлю у  дуже щільний акаціевий гай.

Після почутої страшної казки, перед сном втешаю себе думкою. Як там кажуть - вовка ноги годують. Тобто він справжній спртсмен, прихильник здорового способу життя, тому гризти хильнувшего на ніч горілки алкобайкера йому відраза не дозволить. з тим і заснув...

В середині ночі мене розбудив дощ. Заздалегідь роздивлявсь метео - на найближчі декілька днів опадів не обіцяли. Тобто я не брав з собою ні тента, ні навіть поліетиленової плівки. Дощ тільки що починався. Я закрив чохлами рюкзак та багажну сумку, сховав, про всяк випадок, взуття та знов ліг спати, щіро сподіваючись що все буде добре. Виявилося, що мій спальник досить непогано тримає атмосферну вологу. Знов прокинувся тільки коли вода почала затікати всередину через застібку. 

Встав, одягнув дощову куртку, та почав пакувати речі. Доки збирався, вже й потрохи розвиднілось. При денному світлі виявилось, що гай в якому я ночував зовсім не такий, як здавалося у темряві. Одразу згадалося військове визначення - "Дерево, являє собою сукупність гілок та листя, що ростуть з одного місця". Хащі, через які я продирався вночі, насправді уявляли собою кумедні тоненькі дрючки, майже без гілок та з листям, що росте прямо зі стовбура. Тільки шипи виявилися справжніми.

Вибираюсь назовні  та починаю роздивлятись навкруги. А тут і дощ скінчився.

                     

Дивлюсь та пересвідчуюсь - сьогодні все йде згідно загальної концепції. Пустелі нема. Ну не те щоб зовсім - все ж таки є пару кучугурів, на одному з них стою я... а далі явно щось не те. Точнїше, не так як я собі уявляв дивлячись на фото з супутника. 

                     

Мабуть, колись давно, звісно не за часів динозаврів, а вже в нашому сторіччі, тут був ліс. Потім сталася якась моторошна екологічна катастрофа, можливо ліс згорів, чи його зїла якась шашель і від нього залишилися тільки ось такі пеньки.

                  

Потім пісок перепахали, як це зазвичай роблять в лісопітомниках та мабуть висадили нові дерева. Але щось пішло не так. Не те щоб вони зовсім не виросли, але трави чомусь виросло значно більше - може ботаніки помилились з насінням.

Трава росте добре і також добре ховає всередині рівчаки від оранки та пеньки й купи гілок від колишніх дерев. Доріг тут нема, та й кому вони потрібні, але їхати по такій місцевості треба дуже обережно, щоб не убратись на чомусь зайвому. Деревина вже встигла підгнити, тому найдобячіше заховані залишки дерев з впевненим хрускотом розлітаються під колесами на шматки. З прихованим рельєфом дещо складніше. Все ж таки вдається зробити стоппі в одному з рівчаків. На якусь частку секунди завмираю в повітрі. Потім товста шина та карбонова веделка, вибравши межу пружньої деформації, виштовхують мене в зворотньому напрямку, знов на два колеса, нагадуючи що дивитись вперед треба пильніше.  Трансмісія мабуть намагається зібрати гербарій з місцевої флори. Тому час від часу треба зупинятися, та повертати рослини в їх природне середовище. 

                 

Ще можна їхати по протипожежним смугам, що йдуть вздовж пустелі. Трохи скидаю тиск, бо перепаханий пісок чуттєво меньш щільний ніж природний. До то того ж, змочений дощем,  верхній шар летить з колеса в ланцюг, намагаючись його заклинити. Через деякий час доводиться промивати трансмісію водою, щоб їхати далі.

                

Завдяки піднявшему мене досвіта дощу встигаю проїхати досить багато. Та коли опівдні з'являється сонце, вирішую декілька годин перепочити, пообідати,та виправити "підмочену репутацію" мого спорядження. Влаштовую ось такі собі новорічні прикраси... 

             

Через декілька годин вітер і сонце все ж таки роблять свою справу. Збираюсь, та прямую далі.

                

Зустрічаю ось такого змія. Щось йому не спиться, мабуть недостатнь зимно і він теж вирішив попрощатися з літом.

               

Сонце знов уходить за хмари, вітер посилюється, стає де далі холодніше.  Самотнє дерево все своє життя сперечається з вітром. Навіть коли його нема дерево звично продовжує свою справу.

                 

Згідно навігатору пустеля поступово добігає кінця. Починають з'являтися накатані дороги.                 

                            

               

Десь праворуч, на краю чабан пасе корів - мабуть поруч село. З'являються поодинокі дерева й пейзаж починає нагадувати африканську савану.

                

На самому краю стоїть ось така лісосмуга.

                  

Своєю структурою вона дуже нагадує парк. Але людей, звісно, нема, а широкі прямі алеї насправді виявляються протипожежними смугами. Ледь не наїхав на здоровезний гриб-зеленушку. Зазвичай вони досить невеликі, але цей зумів вирости майже до двадцяти сантіметрів в діаметрі. Ночувати в цьому "парку" якось не дуже - таке відчуття, що намагаєшся це зробити десь посередині  міського майдану. Тому ще трохи покатався "алеями", та вирушив шукати більш затишне  місце для ночівлі.

Нарешті знайшов ось таке.

                 

Поруч ось такі фантастичні хащі. Неначе огорожа відьминої хати з казки про Івасика-Телесика.

                

               

Весь вечір чути постріли. Відкрито сезон полювання на качок. Постріли не вщухають навіть в темряві. Засинаючи уявляю собі мисливського собаку з приладом ночного бачення на голові, що лізе по багнюці за дичиною...

Всю ніч дме сильний вітер, дуже зимно але дощу нема - бог почув мої молитви.

Вранці, потрохи повертаюсь до цивілізації. Переїхавши через якесь болото, на іншому боці галявини бачу старий паркан та грунтову дорогу. По ній виїжджаю на асфальт й опиняюсь на краю села. 

Це, мабуть остання традиційна хата-мазанка у цьому селі. Не зважаючі на вік,она ще досить міцна, але мабуть пережиласвоїх господарів - в ній, нажаль, вже ніхто не живе.

                  

                  

Підкачую тиск в шинах, та далі прямую по асфальту. Проїхав Голу пристань. Зупиняюсь зробити фото в Олешках - ну як таке можна проїхати.

                 

Ось вже й міст через Дніпро. Весь час дме сильний зустрічний вітер, але не зважаючи на це, десь через дві с половиною години я вже в Херсоні. 

Фініш на Ушакова, в ресторані "Смажений кабанчик". Заходжу всередину з фетбайком. Приємно дивує, що ніхто не задає з цього приводу зайвих питань. Всередині тепло та затишно. Тільки тепер розумію що змерз та зголоднів в дорозі. Заряджую себе смачною їжою, та знов сівшу батарею електрикою. Повільно п'ю каву, роздивляючись зроблені фото. Мандрівка херсонськими пустелями добігла кінця. За цей час я встиг попрощатися з останнім теплом літа, та зустріти осінь.

Далі все як завжди. Вокзал. Повільний поїзд на Харків. Традиційні для херсонських мандрівок домашні пельмені та самогонка в Апостолово. Ось я і вдома.

Завершення виявилось для мене, як це не смішно, досить сентиментальним. Розпаковую речі, та помічаю що залишив на вокзалі задню червону блимавку. Вона заважала почіпити багажну сумку, тому зняв її, поклав на бетонну опору моста через колії... там випадково й залишив. Вирішую, що повертатись за нею немає сенсу, бо людей на платформі багато і мабуть вона вже знайшла нового хазяїна. Але, ближче до вечора, мене починє мучити совість - так, наче я покинув старого друга. Цей маленький ліхтарик  вірно допомогав мені багато тисяч кілометрів, а я забув пронього та залишив на призволяще. А якщо він й досі там... Їду на вокзал, досить дивно, але мій старий друг чекає мене на тому ж самому місці.

                

Відразу стає легше на душі. Забираю його, та їду до дому. Тепер мандрівка для нас цілком закінчена.

                                                           Замість епілогу.

Шановний Читачу, той, хто читав мої звіти та статті раніше, мабуть здивується, чому саме українською. Не вигадуйте собі ніяких пояснень. Все дуже просто. Херсон як, власно і Харків - русіфіковане місто. Але в селах люди спілкуються виключно українською - не суржиком, а дійсно правильною мовою.Завдяки цьому, на другий день цієї подорожі я почав не тільки спілкуватися, а й мислити українською. Тому написати цей звіт по іншому в мене б просто не вийшло. Тому, як казав один статечний дядько - "Маємо що маємо"... 

Оцените статью:

Перепост:

Статья понравилась: miflan, Мандрівник, Spec, foxdog, Sergey Palko, AnnDella, DMan, oscar, deathDEN, Reka, Serzh, real SIMON, andr, Rost, Snick, slava_xarkov, corsar_s, Пенс, denisekonomix, MetaList, Диссектор, pankotowski, zeug, DarkEld3r, doctus, Rubovod, tifo,

Статья не понравилась: Таких нет


Комментарии

Комментировать в форуме...

biomechanoId

biomechanoId

у пустелю поодинці? відчайдушний! Олешки звучить набагато краще, ніж цурупінськ

10.11.2017 14:27
real SIMON

real SIMON

Згоден. Але ж "Цюрупинськ" значно кумедніше. :roll:

10.11.2017 14:29
oscar

oscar

biomechanoId писал(а):
у пустелю поодинці? відчайдушний!

Та це ж не Сахара! :D
А звіт написано дуже цікаво, з притаманним автору гумором і ліричними відступами. :smile:

10.11.2017 20:17

Seldon

Ой як же соромно. Живу 70 км від пустелі і ніколи не був((. Мабуть це тому що в мене фета нема)

10.11.2017 21:33

veloshizoid

Seldon,в мене теж нема,але кожного року 31 грудня ми з друзями ходимо у лазню в Херсонську обл. :D Якщо є бажання - то вiдсутнiсть фета не може бути перешкодою.Треба спробувати проїхати пiски на максимально низькому тиску та без зайвого вантажу.А якщо напередоднi був дощ - то це зовсiм легко.
Саймон,дуже гарно читати звiт українською.Дякую!Як же ж менi кортiло поїхати - але обставини ... :facepalm:

biomechanoId писал(а):
у пустелю поодинці? відчайдушний!

Загартований Кiнбурнськими вовками :cool:

11.11.2017 01:48
foxdog

foxdog

Я поцупив для fb.

11.11.2017 10:35
real SIMON

real SIMON

foxdog писал(а):
Я поцупив для fb.

Та на здоров'ячко! Сподіваюсь, там буде до вподоби.

11.11.2017 11:14
real SIMON

real SIMON

oscar писал(а):
А звіт написано дуже цікаво, з притаманним автору гумором і ліричними відступами. :smile:


Дякую!

11.11.2017 11:16
Serzh

Serzh

Дуже добра мандрівка!

12.11.2017 21:26
real SIMON

real SIMON

Радий що сподобалось.

12.11.2017 22:54
miflan

miflan

Только выделил время для прочтения отчётика.
Отлично написан :good:
Готов составить компанию в подобных авантюрах! :smile:

12.11.2017 22:58
real SIMON

real SIMON

Спасибо, рад, что отчет понравился. Что касается катнуть в подобные места - без фэтбайка получается не очень. :wink:

12.11.2017 23:06
miflan

miflan

real SIMON писал(а):
Что касается катнуть в подобные места - без фэтбайка получается не очень.

Я так понимаю, что с Денисом вы не только по пустыням катаете :smile:

12.11.2017 23:08
real SIMON

real SIMON

В последнее время, получается в основном там.

12.11.2017 23:12
miflan

miflan

real SIMON писал(а):
В последнее время, получается в основном там.

А как же он тогда там катает на своём лайт-байке? :)

12.11.2017 23:14
real SIMON

real SIMON

Он же veloshizoid - едет на практически спущенной бескамерке, да и то не везде. В принципе, можно взять фэт напрокат, только не тяжеленного китайца, а Pride. Хотя, может мы и на Арабатку соберемся или в какое нибудь еще приличное место. :D

12.11.2017 23:22
miflan

miflan

real SIMON писал(а):
можно взять фэт напрокат

Ну да, вполне рабочий вариант.

real SIMON писал(а):
Хотя, может мы и на Арабатку соберемся или в какое нибудь еще приличное место.

Вот, хорошо бы сигнальную ракету пускать перед подобными мероприятиями :D

12.11.2017 23:25
real SIMON

real SIMON

Попробуем. :D

12.11.2017 23:40

MerZavets

Хорошая статейка! Работаю в Олешках, много мест для катания по шоссе и лесу))

14.11.2017 21:45
real SIMON

real SIMON

Спасибо! Рад что понравилось. Да, по шоссе у вас ездить здорово - асфальт хороший и рельефа практически нет. И в лесу хорошо - красиво и без грязи.

14.11.2017 23:02