Топ отчеты
- Экскурсия на харьковский велозавод. Очень интересно....
- Вело-лето: Через Карпаты в Закарпатье...
- Кто ответит за анархию? ВелоКрым, Сентябрь...
- Харьков - Одесса на велосипеде. Чем дальше - тем интереснее....
- Разбираем Novatec (Новатек) D042SB...
- Красивые места Харьковской обл. Родник Сковороды....
- Велопоход по Восточному побережью Крыма. Октябрь 2010 Владиславовка-Каменское-Щелкино-Казантип-Ново...
menu
Брестская область на велосипедах 2016
Однодневный велопоход Брест Высокое 04.06.16.
Желание прокатиться по Брестской области у нас с женой было давно, вот только с реализацией были проблемы. Все ездили по городским улочкам и паркам, а тянет в лес, в поле, через реки и озера, в общем чтобы с приключениями. И вот когда все звезды сошлись, мы решили проехать однодневный маршрут, стал вопрос куда? Хотелось так чтобы ехать в одну сторону на велах, а обратно на поезде, все таки морально легче ехать когда ты понимаешь, что обратно крутить не нужно.
После недолгой медитации над картой было принято решение ехать в сторону Высокого, во-первых, потому что в том направлении есть что посмотреть, во-вторых потому что часто езжу на машине в тех местах по работе и знаю местность, в-третьих потому что дизель-поезд из Высокого отправляется в 19-30, то что нужно.
Проснулись рано, но как всегда вовремя выехать все равно не удалось, из-за чего я был расстроен, но как только сели на железных коней жизнь стала налаживаться, в общем, не мне вам рассказывать. Живем мы на Граевке, поэтому решили ехать через Дубровку до окружной дороги, заехали по пути на заправку, подкачать колеса, а то с утра работать насосом ну как-то вообще не хотелось. Изначально мы планировали по окружной доехать до поворота на Клейники, но желание уехать по дальше от асфальта заставило свернуть раньше в лес, через метров 200 мы поняли что интуиция сегодня на нашей стороне, потому что мы выехали к реке Лесная. 
Какая же она красивая, сразу захотелось пройти по ней на байдарках. В какой-то момент даже промелькнула мысль может ну его велопоход, полежать, позагорать, покупаться, но нет, посидели и хватит, впереди еще много красивых мест, решили , что приедем сюда лучше на машине. Прокатились вдоль реки, полюбовались природой, но доехать к деревни не удалось, пришлось возвращаться на окружную дорогу. Первое место на маршруте, которое мы хотели посетить был родник в деревне Шумаки, после того как мы проехали Клейники у нас было два варианта, ехать либо через Костычи, либо через Непли, местные жители сказали что через Костычи красивее, но мы решили ехать через Непли т.к. там мы еще не были, а ехать всегда интересней по не знакомым местам. В дороге мы с любимой чуть не закончили маршрут падением, столкнулись рулями , потому что засмотрелись на заросший мостик в лесу, такого у нас еще не было.
Когда мы въехали в Непли я начал сомневаться в правильности нашего направления, увидев мужчину, который клеил что-то на доске объявлений, решили спросить. На вопрос как нам проехать в деревню он ответил вопросом «Вы лучше скажите к кому вы едете?» Я сначала не понял, толи деревня такая маленькая что всем интересно, толи еврей, но когда он пошел в машину за документами стало ясно – пограничник, и стал спрашивать документы, мы знали что будем передвигаться в погран. зоне поэтому взяли паспорта, но он попросил еще и квитанцию об оплате налога на нахождение в погран. зоне, которой у нас не было. Мы знали что это такое , но конечно прикинулись дурачками и разводя руками стали говорить, что первый раз об этом слышим. Инспектор был настроен решительно, забрав наши паспорта сказал, что будем ехать в участок. Мы начали осознавать, что велопоход наш заканчивается не успев начаться. Инспектор сначала позвонил начальнику для консультации дальнейших действий, тот не взял трубку, затем он позвонил заму который как мы поняли вообще не был заинтересован в каких то телодвижениях, наверное у кого-то вчера был хороший вечер. Инспектор не много поразмыслив подумал, что одному ему заниматься таким головняком не охота да еще и в субботу, начал нам рассказывать правила нахождения в погран.зоне и настоятельно рекомендовал оплатить налог, после чего рассказал нам как ехать дальше и отпустил за что мы ему очень благодарны. Проезжая через поля мы увидели большую плантацию клубники на которой люди собирали ягоды, все поле было ограждено сеткой, но желание полакомится ягодами было сильным, начали разрабатывать план Барбаросса, въехали на территорию, подъехали к главному и начали расспрашивать что по чем, сколько нужно брать, какие сорта, будто мы предприниматели какие-то, смешно конечно на велах такое гнать. Короче после того как мы оставили о себе мнение предпринимателей мы начали двигаться к выходу и пока двигались пробовали разные сорта клубники, главный все видел, но как-то было ему не удобно наезжать на потенциальных покупателей. Завтрак удался, мы довольные поехали дальше. За полем клубники начала виднеться церквушка, эту достопримечательность я видел на карте Брестской области и несмотря на то что нам нужно было ехать в другую сторону мы решили заехать и не пожалели.
Церковь была построена в 1609г. И с момента своего основания всегда была православной, что меня удивило, т.к. эти земли часто были под Польшей. 
Вернувшись назад к развилке мы поехали в сторону Шумаков, перед деревней нас снова встретила очаровательная река Лесная, как же она нам нравится.
В деревне мы нашли родник в котором пополнили наши запасы воды.
Дальше мы поехали в сторону д. Теребунь, после того , как проехали деревню началась гравейка, и до самих Вельямович мы ехали по этой дороге, всегда было интересно проехать на велике по гравейке, до этого ездил только на машине, хочу сказать что на велосипедах ехать по гравейке легче чем на машине наверное из-за того что колеса больше. Проезжая по деревне невольно заглядываешь в каждый двор, представляя свою жизнь в деревне, наверное всегда так будет, городские хотят в деревню, деревенские хотят в город, может это только мы с женой так думаем хотя я сам вырос в деревне. По центральной дороге мы подъехали к храму.
Вельямовичский Вознесенский храм начали строить в 1869г на месте старой деревянной церкви, которой уже было около 150 лет, достроили только через 30 лет в 1899г. Место симпатичное, особенно выделяются декоративные растения вокруг церкви. Долго рассматривать не стали, так как нам хотелось побыстрее пообедать, потому что с утра мы кроме клубники ничего не ели, а на часах уже было 14-00, при выезде из Вельямович начинается склон и открывается красивый пейзаж, там мы и остановились на обед.
Еда после 30 км. да еще и на природе кажется очень вкусной, как будто 3 дня голодал. Не успели отъехать от нашей стоянки, как Тома увидела землянику. Вот и десерт поспел.
Дальше мы ехали уже по асфальтированной дороге в деревню Ставы. Деревня славится своим родником, несмотря на то, что мы с женой были там неоднократно мы не могли его проехать, родник находится за деревней и по пути к нему встречаются еще несколько достопримечательностей, первая это река Пульва.
Описывать свои чувства не буду, нашу любовь к рекам вы уже наверное поняли, хотелось здесь провести больше время, покупаться, но время нас поджимало и мы поехали дальше. Уже подъезжая к роднику мы остановились у оборонительного сооружения ДОТ (долговременная огневая точка). В этом месте военные одни из первых приняли бой в ВОВ.
Это то место, которое мы не можем проехать мимо, это то место где как минимум нужно минуту помолчать, вспомнить героев которые обороняли это место и поблагодарить их за то что мы живем! К роднику осталось пару киллометров.
Подъезжая к роднику чувствуешь прилив сил, какой то он необычный, даже не сам родник, а место где он находится. Мне кажется что здесь свой микроклимат, своя энергетика, когда находишься здесь вспоминается Крым, Абхазия, Карпаты, а после того как окунешься в купель хочется кричать от счастья. Вода здесь круглый год 7 градусов.
В послевоенное время о роднике стали забывать. Тропинка к нему заросла. Во время празднования 60-летия Победы сюда приехала группа ветеранов-пограничников, которым проводилась экскурсия по местам былых боёв. И кто бы мог подумать, что та встреча станет началом новой жизни родника? Кто-то из фронтовиков вспомнил о том, как маленький фонтанчик воды спасал солдат от жажды. Сельчане с большой радостью показали гостю родник.После этой встречи по инициативе священника Василия Белюка и при поддержке Волчинского сельского Совета, руководства СПК «Ставский» и жителей ближайших деревень началась работа по благоустройству родника, за что им огромное спасибо, 9 октября 2005 года отец Василий освятил родник. Верующие считают, что родник лечит болезни суставов, от себя добавлю, что любой родник лечит множество болезней.
Оздоровившиеся после купания в купели, заряд энергии еще на 100 км.
Последствия не правильной одежды, не повторяйте моих ошибок.
После того как обсохли мы не спешили продолжать свой велопоход, потому что над нами стали сгущаться тучи и очень сильно греметь, не хотелось встретить дождь в поле, решили подождать, т.к. здесь есть где спрятаться. Надеялись, что пронесет, не пронесло, дождь начался конкретный и стало холодно, пожалел, что не взял кофту.
К счастью дождь лил недолго и минут через 15 мы отправились дальше.
Туча с дождем полетела в сторону Бреста, чему мы были рады т.к. ехать нам нужно было в противоположную сторону, в деревню Волчин где нас ждали сразу несколько достопримечательностей одна из которых Троицкий костел в котором похоронен последний король Речи Посполитой, о двух оставшихся достопримечательностях нам нужно было узнать на месте т.к. на карте расшифровки не было. По дороге на Волчин мы увидели деревню Орля которая должна была остаться в стороне, так же мы начали видеть новую тучу которая стремительно приближалась к нам.
Подъехав к деревне мы почувствовали первые капли дождя, и поняли ,что Орля в стороне не останется. Свернув в деревню, начали искать укрытие, магазинов здесь нет, я знаю, т.к. бываю здесь по работе, ехали в сторону какого-то склада , который видели со стороны дороги, дождь усилился и любимая предложила заехать в чей-то дом , в котором как ей показалось никто не живет, я сначала отказался, потому что обратил внимание на чистый участок вокруг дома и ухоженный огород, но когда начался ливень вариантов не оставалось. Мы свернули к дому, стали под козырек, а потом увидели хоз. пристройку, которая была открыта, верней в которой вообще не было двери, мы залезли туда вместе с велосипедами и начали ждать.
Пристройка оказалась довольно теплой, на этот раз дождь был затяжным, решили не тратить время зря, устроили фотосессию.
Дождь не прекращался, мы начали понимать , что до Высокого мы доехать не успеваем, начали изменять маршрут, из Волчина ближайшая ж/д станция находилась в 15-ти км-ах и до Волчина еще 5км. по нашим расчетам у нас в запасе было еще минут 30-40. Дождь все лил и лил, мы пожалели, что не взяли карты, начали играть в города, мы были в шоке от того какие мы знаем названия городов. 18-30, а дождь еще идет, мы начали понимать, что можем вообще домой не попасть, я уже думал договорится оставить велосипеды у местных жителей и просить, чтобы кто-то отвез в Брест, а потом на машине приехать за велосипедами, вариантов других в голову не приходило. 19-00 дождь закончился, нужно как-то добираться домой, попасть в Волчин мы уже не надеялись, к Бресту 40 с лишним, не успеем до темна, да и сил может не хватить с непривычки, я вспоминаю что у меня знакомый в деревне Ставы, хозяин местного магазина Максим, едем к нему. Подъехав к деревне я решил посмотреть расписание автобусов на остановке и я не поверил своим глазам 19-39 автобус в Брест, на часах было 19-27, с велосипедом вряд ли пустят, мы помчали к Максиму в магазин, подъехали к магазину, но он в субботу до 17-00, я на телефон, звоню, объясняю ситуацию, Макс с полуслова все понял и сказал ждать на остановке, на часах 19-41, автобус опаздывает, Слава Богу. Из-за поворота виднеется автобус, мы понимаем , что все пропало, наша затея не удалась, я смотрю на автобус как он приближается и время начинает останавливаться, не могу передать сколько мыслей у меня в тот момент было, даже думал привязать велосипеды к столбу тросом, а потом сказать Максу код от замка, но Тома не дала этого сделать у нее здравый смысл преобладал над моим, велы все-таки не дешевые. В этот момент звонит Макс, останавливается автобус, я беру трубку и говорю «Максим не успели, автобус подъехал» в ответ « все нормально, за автобусом подъехала ауди-это мой друг» я бросаю телефон, рюкзак, давай грузить велосипеды в багажник, пока люди садятся в автобус. Хорошо, что оплата при входе, 7 человек садились минуты 2, мы забежали в автобус, я даже не успел спросить, как зовут парня, который нас выручил. Мы сели в автобус и еще минут 10 отходили. Огромное спасибо Максиму и его другу, как хорошо, что есть такие добрые люди. Мы ехали и вспоминали как прошел день и несмотря на то, что нам не удалось проехать запланированный маршрут мы все равно были счастливы как дети.
Вот только люди ехавшие в автобусе не могли понять почему с наших лиц не сходит улыбка.
Мы вышли на мостовой, нам оставалось пройтись 1км. За целый день на велосипеде нам было даже как то не привычно идти пешком.
Вот и закончилось наше вело путешествие, оставалось только забрать наших железных коней в Ставах, но это уже после того как отъедимся, отоспимся и прейдем в себя. Надеемся, что наш отчет будет кому то полезен. Катайте, путешествуйте, любите, наслаждайтесь жизнью!
Перепост:
Статья понравилась: ParamonART, mocrosoft, Loredan, greegl, Дмытро, slava_xarkov, MooNMaN, shvorak, Артём17, WERT2781, Женя1986,
Статья не понравилась: Avanguard, Снег, Alex712, Aloha Yeah, Olga Nalimova, Artem Stetsenko, Dual SIS,
Комментарии
Юрец
У польських засобах масової інформації (як публіцистичного, так і наукового характеру) в 1990-ті роки, після падіння комуністичного режиму в Центральній Європі, стало все частіше з’являтися поняття т.зв. «Східних Кресів» (пол. Kresy Wschodnie, буквально – східні рубежі, прим. перекладача) на позначення колишніх східних теренів міжвоєнної Речі Посполитої, які після Другої світової війни опинилися в складі СРСР (тепер це частина України, Білорусі та Литви). Фактично відбулося своєрідне відродження цього терміну.
02.07.2016 09:33https://lh3.googleusercontent.com/-JzPlObuHNUM/ULotmey3-2I/AAAAAAAAEac/9-0w_DbNtFo/s800/kresy-wschodnie-b-iext8491178.jpg
За часів середньовічної Речі Посполитої терміном «Креси» називали Дике поле та степи, які простягнулися між польськими землями й Кримським ханством. Після розділів Польщі суспільство країни іноді використовувало термін «Східні Креси» стосовно земель колишньої Речі Посполитої, включених безпосередньо до складу Росії (щоб відрізняти їх від Царства Польського, яке зберегло певну автономію, але перебувало під владою царів). Однак частіше у цьому випадку вживався термін «Забрані землі» (пол. Ziemie Zabrane). До складу цих територій не зараховували Галичину, що опинилася в межах Австрії.
У період ІІ Речі Посполитої (між двома світовими війнами – прим. перекладача) спостерігається тенденція включати в поняття «Східних Кресів» східну частину багатонаціональної держави. У той час це поняття використовували, в основному, польські націоналістичні середовища. Представники політичних партій, які допускали можливість діалогу з тодішніми нацменшинами (наприклад, «пілсудчики»), уникали поняття «Східні Креси», бо його виразно не сприймали ані українці, ані білоруси, ані литовці.
https://lh5.googleusercontent.com/-D3-Jl-iAR-0/ULoieOHeLxI/AAAAAAAAEZc/lqP1o04OegM/s800/117.jpg
Схожий термін «східних окраїн» також використовували німці в XIX і на початку XX сторіччя (нім. Ostmark), ним позначали землі колишньої Речі Посполитої, які були приєднані до Прусії (передусім регіон Великої Польщі). Цю назву, зокрема, використовувала націоналістична організація – Німецьке об’єднання східних околиць (нім. Der Deutsche Ostmarkenverein), – яку поляки називали «Гаката» (пол. «Hakata»). Це товариство мало виражений антипольський характер, його метою була германізація польського народу. Польське суспільство, безперечно, теж рішуче не сприймало поняття «Ostmark».
Факт походження зі «Східних Кресів» у міжвоєнній Польщі абсолютно не був приводом для гордості. У польського народу існував негативний стереотип людей з «Кресів»: їм приписувалися такі якості, як-от: брак успішності в житті, невігластво, дурість, примітивність. Цей стереотип популяризувала література, а також радіо й кіно. З-поміж найбільш популярних радіопрограм міжвоєнної Польщі був сатиричний цикл, присвячений пригодам двох друзів, відомих як «Щепцьо» й «Тонцьо» (пол. Szczepcio і Tońcio, буквально – Степанко й Антось, прим. перекладача), вони з’являлися також у фільмах.
Схоже, для мешканців центральної і західної Польщі саме Щепцьо й Тонцьо були віддзеркаленням людей із «Кресів». Вони – двоє невдах, бездомних волоцюг, пов’язаних із бешкетним світом львівських вуличних гульвіс (так званих батярів). Вони жили за рахунок жебрацтва та тимчасових робіт, що не вимагали високої кваліфікації. При цьому були страшенно дурні. Канвою згаданого радіоциклу були розмови двох друзів, що демонстрували їхню наївність і примітивізм. Щепцьо й Тонцьо вживали досить дивний сленг: це була хоч і польська мова, проте «збагачена» великою кількістю українських, німецьких і угорських слів та з українським акцентом.
Тому не дивно, що польське населення «Кресів» з трохи вищими прагненнями в житті не намагалося бути подібним до Щепця й Тонця. Я спілкувався з представниками польської інтелігенції, коріння яких було у Львові. Як згадують, вони часто жили в своєрідному «подвійному» світі: на вулицях, із друзями використовували сленг батярів, але в родині суворо дотримувалися правила спілкування польською літературною мовою. За будь-яке вуличне слівце вдома можна було отримати доброго «прочухана» від батьків.
Негативний стереотип людей з «Кресів» пережив Другу світову війну. Його можна побачити у фільмі Сильвестера Хенчинського 1967 року під назвою «Самі свої» (пол. «Sami swoi»). Два головні герої – Карґуль і Павляк – після Другої світової війни прибули на Нижню Силезію десь із «Кресів»: насправді це колишні Щепцьо й Тонцьо, але старші та сильно деморалізовані досвідом війни. Фільм вважається комедією, але насправді йому більше пасує категорія жахів. Обидва персонажі – дуже мстиві, примітивні, відсталі в цивілізаційному розумінні, а також жадібні. Їх єднає дивний, токсичний зв’язок, що є сумішшю ненависті й прихильності.
Проте, щоб побачити насмішки над «людьми з Кресів» з боку мешканців інших регіонів Польщі (в основному, регіону Великої Польщі), не треба дивитися фільми. У сімдесятих роках минулого століття я був на екскурсії Західним Помор’ям. Наш автобус проїжджав різні місця. Загалом були красиві села. Однак в одному з сіл було щось не те – старі німецькі будинки були занедбані, а навколо панував безлад. Коли один із учасників екскурсії запитав – а чому село виглядає так погано? – екскурсовод пожартував: «А бо тут живуть самі свої!». Автобус вибухнув гучним сміхом, хоча деякі учасники екскурсії зробили трохи «кислі» обличчя. З плином часу негативний стереотип людей із «Кресів» злегка збляк.
Сьогодні з’явився феномен самовизначення певних кіл польського населення – вони називають себе «кресов’янами» (пол. «kresowiacy»). Проте якщо ще в міжвоєнний період «людьми з Кресів» називали всіх мешканців східних регіонів держави – і поляків, і українців, і білорусів, і литовців, – то тепер «кресов’яни» рішуче не відносять до своїх рядів українців. У період ІІ Речі Посполитої «людей з Кресів» легко було розпізнати, навіть якщо вони були поляками. Їх відрізняв своєрідний акцент, специфічне слововживання, одяг і поведінка. Тож які фактори сьогодні стають вирішальними в тому, що людина стає «кресов’янином»? Як зрозуміти сучасну концепцію «Кресів»?
Для пояснення цієї проблеми я звернувся до роботи Збіґнєва Рикеля «Основи політичної географії»[2]. Автор, пов’язаний з Інститутом соціології Ряшівського університету, є шанованим науковцем у Польщі й за кордоном. Згадана робота – це академічний підручник, видання якого фінансувало, зокрема, Міністерство освіти і науки. Треба наголосити, що це справді хороша книга, яка представляє читачам широкий спектр знань у вигляді синтезу. Підручник не може включати в себе теорій, висунутих автором, а тільки інформацію, що у світі науки вважається надійною і ясною.
Проблемі «Кресів» проф. Рикель присвятив розлогий підрозділ (№4), у якому доводить, що подібні явища характерні не тільки для польської історії. Вони досить часто траплялися в минулому в Європі й на інших континентах. «Суть прикордоння, – пише Збіґнєв Рикель, – це середнє арифметичне між кордоном та територією. „Креси” пов’язані не стільки з існуванням прикордонної зони як межі між зонами (англ. border), скільки межі в ширшому розумінні (англ. borderland) – як перехідної зони між територіями з нечіткою лінією кордону»[3]. Далі автор зазначає: «Важливою особливістю прикордоння є відносна слабкість державної влади при показовій її міцності. Слабка державна адміністрація на таких землях часто є лише номінальною владою, яка не має достатньої каральної сили. Показовість державної влади часто є результатом того, що вона представлена в основному або виключно військовими, що часто мають велику незалежність від центрального уряду»[4].
https://lh3.googleusercontent.com/-dJEo0SgU8cw/ULoqNTUD7BI/AAAAAAAAEaI/PLzwSRePtGI/s800/podstawy_geografii_politycznej_zbigniew_rykiel_.jpg
Отож «Креси» – це свого роду Дикий Захід. Зрештою, на цей приклад посилається сам автор. Це земля, що не має чіткої лінії кордону, де нормально не функціонує громадське життя, державу представляє лише армія, дислокована в добре укріплених фортах. На «Кресах» панує безправ’я: має рацію той, хто стріляє першим. У світлі цього визначення важко сказати, що в часи ІІ Речі Посполитої існувало явище, яке можна називати «Східними Кресами».
Східний державний кордон був точно встановлений у міжнародних договорах, він був позначений і його посилено охороняли. У східних воєводствах міжвоєнної Польщі добре працювала державна адміністрація, поліція та судова система. Функціонувало місцеве самоврядування. Існувало чимало громадських організацій різного характеру. У деяких містах східних воєводств (хоча б у Вільнюсі й Львові) досить сильно розвивалося культурне життя: працювали вищі навчальні заклади, театри, видавництва, художні галереї. Отож чи таку територію можна називати іменем «Креси»?
https://lh5.googleusercontent.com/-9jis3oFHS2M/ULotmROxT5I/AAAAAAAAEak/MTwdCrxQhAI/s800/1145854016.jpg
Більше того: називати Галичину й Волинь «Кресами» – це все одно, що непрямо звинувачувати державну владу міжвоєнної Польщі. «Синдром прикордоння» – це перехідне явище, яке кожна держава намагається якомога швидше усунути. Тож чи ІІ Річ Посполита не змогла протягом 20 років ліквідувати «перехідності» на своїх східних територіях? Тодішню владу можна звинувачувати багато в чому, але «Кресів» у своїх межах вона, без сумніву, не потерпіла б.
Використання терміну «Східні Креси» – це серйозна образа для жителів східних воєводств міжвоєнної Польщі, як українців, білорусів, литовців та євреїв, так і поляків. Така назва принижує їх до рівня дикунів, що живуть у первісному світі вічної боротьби й беззаконня. Це правда, що на східних теренах тодішньої Польщі існували гострі етнічні конфлікти. Але це явище насправді спостерігалося на всій території ІІ Речі Посполитої. Окрім українсько-польського, були ще білорусько-, литовсько-, а також єврейсько- й німецько-польський конфлікти. Навіть у Варшавському університеті відбувалися запеклі зіткнення між польськими та єврейськими студентами. Хіба ж цей заклад був також частиною «Східних Кресів»?
Термін «Східні Креси» не має права на існування в наукових дослідженнях, присвячених ІІ Речі Посполитій. Його можна розглядати тільки як фактичну помилку. Натомість уживання поняття «Креси» в громадському житті не обов’язково пов’язане з фактичним виникненням цього явища. Це тому, що згаданий термін має дуже сильне ідейне навантаження.
Збіґнєв Рикель підкреслює: «Ті, для кого прикордоння є прикордонням, сприймають його як цивілізаційну порожнечу, часто тільки уявну, хоч насправді вона може й не бути такою. Відтак відчуття цивілізаційного вакууму родить піонерський етос: життя в скрутних умовах боротьби з природою і варварами, розрахунок лише на власні сили, ще й почуття цивілізаційної винятковості, яка приймає форму історичної місії, потребу сприяння культурі.
Усі ці переконання й ідеології пов’язані з почуттям власної культурної або цивілізаційної переваги. А це, своєю чергою, містить необґрунтованість віри у цивілізаційний вакуум: адже вищість завжди посилається на порівняння з кимось або чимось ще, а це передбачає існування декількох або принаймні двох культур. Однак, у цьому контексті, почуття зверхності власної цивілізації тягне за собою, з одного боку, автоматизм членства у вищому класі, право на зарозумілість, а з іншого – задоволення від отримання чужих вірних виконавців власних сподівань. (...)
Однобічність і перевага пов’язані з почуттям цивілізаційної або культурної вищості. Через підживлення такого почуття складається хибне враження однобічності й очевидності культурної взаємодії. (...)
Важливим чинником міфотворчої сили прикордоння є позитивна оцінка приїжджих як панівного етнокласу. На прикордонні етнічна культура емігрантів пов’язується з домінацією, натомість місцеві є простонародним етнокласом. Наступальний характер визначає романтичну привабливість прикордоння, яку можна розглядати в категоріях фрейдизму: як садистське прагнення подолати, підпорядкувати, отримати й домінувати, а також мазохістський смуток через витрачені власні зусилля, страждання і втрати, через необхідність захищати свою здобич від „Реконкісти”. Утворюється міф про „лицарів прикордоння”, а також менталітет сагіба (пана; після появи в Індії європейців: звертання, переважно до білої людини – прим. перекладача), здобувача для своєї країни, але й захисника, як правило, від тих, кого раніше завойовано»[5].
На думку Збіґнєва Рикеля, поняття прикордоння – близьке до поняття колоніальних володінь. В обох випадках існує завоювання країни чужими з етнічного погляду загарбниками, які відтак стають панівним етнокласом. Проте у випадку колоній і прикордоння існує досить значна різниця менталітету панівного етнокласу: «колоніальний менталітет характеризується відсутністю стабільності й почуття укорінення, відчуттям тимчасовості, невизначеності й загрози, ототожненням батьківщини або рідних сторін із метрополією, а не колонією, ізоляцією стосовно корінних жителів (...). Менталітет прикордоння характеризується глибокою ідентифікацією панівного етнокласу з територією, на якій він проживає, – її сприймають як малу вітчизну, вона є квінтесенцією ідеологічної батьківщини. Цей процес включає в себе захоплення символічного простору таким чином, щоб змінити місце або місця. Місце сприймається вже як своє, а не чуже. У процесі освоєння важливо позначати простір місцем народження своїх дітей, родовими гробівцями й святинями своєї релігії, обрядів чи ідеології»[6].
Отже, який ідеологічний зміст несе в собі поняття «кресов’янин» у світлі згаданої роботи Збіґнєва Рикеля? Це – віра в перевагу своєї раси, невід’ємне право панувати над іншими з етнічного погляду людьми. «Кресов’яни» добре усвідомлюють те, що вони є нащадками іноземних загарбників, що є незначною меншістю на території їхнього проживання. Незважаючи на те, висувають претензії на виняткове право на цю землю та розпорядження долею її корінного народу, бо у власній свідомості уявляють себе своєрідними «сагібами», що мають перевагу над натовпом нецивілізованих «варварів». «Кресов’яни» люблять місце свого проживання – але це любов, яку навряд чи можна назвати інакше, ніж збоченою. Вони відкидають культуру корінного народу, яку, крім того, переважно й не знають. Намагаються зробити «символічну анексію» землі, що раніше була завойована у військовому розумінні.
Тому використання поняття «кресов’янин» представниками польської нації – це серйозна образа для українців, білорусів, литовців і росіян. Вона містить потужну ідею ненависті та расистського презирства, так само як термін «антисеміт» стосовно євреїв. Це виключає будь-яке порозуміння. Діалог між польським «кресов’янином» та українцем так само важко уявити, як діалог між євреєм та антисемітом. Різниця в тому, що поняття «антисеміт» перестало бути в Польщі політкоректним після Другої світової війни. Про поняття «Східні Креси» й «кресов’яни» цього сказати не можна.
https://lh5.googleusercontent.com/-zO8nvTktRbA/ULozP9sbuzI/AAAAAAAAEa4/_LkfqVPgubk/s800/kkk.jpeg