Rowero-bicyklo-велосипедна подорож.

Rowero-bicyklo-велосипедна подорож.

Концепція травневого відпочинку «бомж-експедиція», побачити якнайбільше за найменші кошти)

Минулого року у травні вже вдалося побувати в Словаччині, тому на цей раз визначилися прямувати туди (й від кордону недалеко, та й ціни там доволі демократичні, а про красу Високих Татр й годі казати). Як перетнути кордон на велосипеді?! Лишень на пішохідному КПП. Заздалегідь купили плацкарти до Львова, найближчий КПП за 85 км, Шегині (Україна) - Медика(Польща). До останньої миті не розробляли маршрут та навіть не знали складу команди). Експромт.. такого ще не було, ніяких планів та прив`язок, що чекає нас попереду?!! Дякую тобі, мультишенген!

1 травня, 04:48, ми вивалюємось з потягу у Львові, о 05:17 наша електричка до кордону відбуває з… іншого вокзалу. Ось ми вже мчимо щодуху пероном, намагаючись хоч якимись знаками показати водієві, що без нас він їхати не зможе й обов`язково повинен зупинитися негайно!!.. але перон скінчився раптово, нам не вистачило 15 секунд J, треба було чіплятися за останній вагон. Шукаємо вранішнє кафе, спілкуємося з іншими велосипедистами, старе місто Лева потроху просинається…

За 3 години  дубль-два, вдалий; завантажуємось, 2 години до прикордонного містечка. На КПП бачимо величезну чергу з бажаючих, а поруч такий самий прохід, зовсім пустий. Без сумнівів йдемо до нього, не розуміючи подиву оточуючих. Нас пропускають разом з.. поляками; протиснулися до польської частини КПП, а українці залишилися у черзі ). Півгодини очікувань і ми вже ТАМ. Прямуємо до найближчого міста Пшемисль. 1-3 травня у них екстремальний «bike-fest», посеред міста зроблена траса, свято, купа велосипедистів різних «віросповідань», зустріли наших киян серед учасників. Нас запросили до участі у гірському марафоні на місцевих трасах, ми пожалкували, облизнулися.. та й попрямували далі, наша подорож обмежена у датах (.

На кордоні від щастя в нас лопаються штанці!!

Видерлися на найвищу оглядову точку міста, на обідній пікнік у парку. Досі важко пристосуватися до катання з баулом: не входжу в поворот, ля-яяяп – падаю, наче мішок, на дорогу, боляче.. Відпочивши від палючого сонця, вирішуємо далі їхати малозаповненими провінціальними дорогами. Ну я назвати їх сільськими? Рівні та гладенькі, наче скло, авто та людей зовсім немає, почуваєш солодку самотність вело-подорожі. Вгору, донизу, нормальні підйоми та швидкісні спуски… у Макса новий рекорд: 74, 3 км/ч, ото інерція «вантажного велосипедиста»!

Від гірського марафону не втечеш: нам все ж вдалося проїхати майже всю трасу  найпростішого класу «hobby».

Навігація та енергія Сонця працюють.

Коли вже замочив капці, то будеш використаним, як шерпа.

Сонечко сідає, поповнюємо запаси води у місцевих та поволі шукаємо місце для ночівлі. Форсуємо пару річок, із змінним результатом: неконтрольований багаж деколи їде своєю траєкторією. Хлопці забажали заночувати посеред гарного зеленого поля, проте це була погана думка: то була чиясь поляна, точно! Оглядові вежі начебто натякали. Вздовж асфальтової дороги пригледівся відчинений шлагбаум, стежка вела понад річкою та привела нас до величезного луку з дерев`яним будиночком.. мисливця, поруч джип. – Ну, всеее, поїхали звідси,- заспівали хлопці. – Тихенько, зараз я піди на перемовини з ним. Мисливець виявився привітним чолов`ягою,  добре розумів українську мову, дозволив поставити намет на своїй приватній території, та ще й запросив на вечерю, коли він повернеться з полювання! Показав нам галявинку, де дикі кабани бігають не так вже й часто, дуже мило.

– Ви з України?

- Так!, - розмахуючи косою із жовто-блакитними стрічками, радісно відповідаю я. Мисливець посміхнувся.

Доки ми розкладали намет, наш новий друг роз`їздився на джипі туди-сюди, потім зупинився та притягнув нам великий пакунок.. із провіантом) Від вечері ми відмовилися, тому він наполегливо запросив нас на сніданок із розмовами. Надвечір нас почали гризти маленькі комашки, але так агресивно, що Ігор відмовився від ідеї спати під тентом та залетів до  намету.

Як зробити підніжку для вантажного велосипеда в природних умовах.

Вранці о 8:00 ми вже стукали ложками, поїдаючи смачний сніданок від Артура у його затишному помешканні, біля входу лежав випотрошений кабан. Господар  розказав про свої пригоди на різних континентах, про вдалі полювання, про себе, поцікавився нашими планами, дізнався для нас у друга, що на території Польщі можна ставити намети, лишень не на приватній землі. Ми заквапилися у путь, мисливець намагався подарувати нам атлас із мапами Польщі (у твердій палітурці, форматом а3 (!!), але ми люб`язно відмовилися. Європейська гостинність у дії. «Бомж-тур» продовжується. Їдемо через місто Санок на озеро Солінське, будемо там шукати затишний кемпінг. Долаємо кілька десятків кілометрів, знов порожніми доріжками, трохи грунту, трохи багнюки, докочуємося до людного центру відпочинку Полянчик. Перші прояви цивілізації. Кемпінги вздовж берегів озера, прицінюємось - близько 15 злотих з людини (60 грн.), умови єврокемп: місце під намет, гарячий душ, туалет, пральня. Знаходимо вигідну пропозицію просто з видом на озеро з намету, поруч з прокатом каяків – по 10 злотих. Знайомимося з власниками, мати (має батька українця) та син, непогано розуміють нашу мову. Радіють гостям з України, роблять нам знижку – 20 злотих за 3 особи J, а трохи пізніше взагалі відмовляються брати гроші. Але ж в нас є гроші, не злоті, євро, ось - беріть!! Поляки навідріз відмовляються. А на ранок запрошують нас до безкоштовної прогулянки на каяку. Фууух, яку назву даси судну, так воно й попливе.. назвалися економними, тож економте!

Прозора річка Сан.

Наше житло впродовж двох днів, негода вносить свої корективи.

Холодна дощова ніч скінчилася, а прохолодний ранок кличе нас на тренування.

Вранішній каякінг під дощем. «Як можна насолоджуватися, коли під тобою вода та над тобою вода?» 

Транскордонна велосипедна траса.

З дому Макс насушив багато овочів, м`яса та грибів, тому за відсутності маркетів, в нас завжди був смачний гарячий суп. Прогнози не збрехали, вночі з 2 на 3 травня розпочався дощ, який не скінчився майже весь наступний день, Ігор почав погано себе почувати, тому вирішили нікуди не рушати. Як справжні мультигонщики, вже о 9:00 ми бадьоро веслували, вивчаючи місцеві краєвиди. Обідній дощ, мряка, сон… надвечір прогулялися курортним містечком ти посмакували польськими стравами у затишному ресторанчику. 4 травня рішуче налаштувалися прямувати далі та перетнути кордон із Словаччиною. Дуже холодно, мокро, поривчастий вітер, ледь вибралися із кемпінгу. Жорстокі набори висоти, запаморочливі спуски з сипучкою, нас не зупинити). По дорозі зустрічаємо небагато туристів, жодних авто, жодних місцевих. Нібито нас троє, але відчуваєш свою відокремленість, милуєшся та гармонуєш з природою. Чисте повітря захоплює дух; ти, ідеальний асфальт та твій найліпший друг – велосипед, усього іншого не існує. Година за годиною, кілометри чудових доріг; вже у сутінках в`їзджаємо  до м. Медзілаборце. До речі, майже всі європейські північно-східні прикордонні регіони – циганські осередки, а частіше просто гето. Залишатися на ніч у цій місцині? Рівноцінно просто подарувати свої велосипеди та туристський скарб аборигенам. Завітавши до залізничного вокзалу, купуємо квитки на останній потяг до Попраду (місто у підніжжя Високих Татр). Квитки недешеві: 250 кілометрів з пересадкою коштують близько 200 грн., з вело-багажем. О 20:30 сідаємо/лягаємо у потяг та солодко спимо. О пів на другу ночі вже їдемо до найближчого кемпінгу, позначеного на мапі (новій, 2013 року). Дуже холодно, ноги та руки просто промерзають від вітру, крутимо на гору. Звернувши з траси до заповітного місця під ночівлю, знаходимо замість кемпінгу величезний маєток, дядько з вікна каже, що взагалі КЕМПІНГІВ у Татрах немає (!!) Хочеться поставити намет просто посеред лісу, але скрізь забороняючі знаки. До готелю не хочемо йти принципово). Залишається останній варіант, кемпінг «Татранець», десь за 8 км. Чи існує він, ніхто не знає. Під поривчастий вітер зі снігом ми знайшли його близько четвертої ранку. Бррр, мене закутали у спальник, і хлопці розклали намет на зеленій галявині. 5 травня. Вранці нас зачарувала панорама з намету, величні Татри з засніженими гострими верхівками, прозоре чисте повітря просто зриває дах! Ігор пішов розраховуватися з власниками та припустив помилку, намагаючись розмовляти англійською, з нього взяли повну суму за 2 ночі близько 25 евро!! (3 евро/з людини, 2 евро/намет, 1 евро/тур.збір). Нам видали ключ від будиночка-еврокемпінгу. Наступного разу ми  з Максом спілкувалися із директором українською (до його великої радості) та заплатили всього 6 евро за 3 ночі JПрацюють знижки для українців та росіян.

Ігор все ще почував себе погано (а за день і зовсім поїхав додому), тому ми продовжили наші гірські пригоди вдвох. Вирішили проїхатися асфальтом на схід, об`їхали Татри, у містечку Здяр зупинилися на обід у місцевій колибі. Тут ми відпочили та підкріпилися місцевими наїдками перед катанням пішохідним маршрутами, тут Макс загубив свій бойовий компас. Нас вразила «циклотраса», яка спочатку виблискувала нереально-ідеальним асфальтом, а потім переросла у справжню крос-кантрійну стежку для прогулянок. У Манковій долині нам приглянулась промаркована траса із корінням, кам`яними та грунтовими віражами вздовж бурхливої річки. І знову: жодних наслідків перебування людини, гори, ріки та маленькі казково-іграшкові будиночки. Цілий день ми насолоджувалися гармонією цивілізації та безлюдних гірських стежок. Надвечір повертаємося до нашого містечка Татранська Ломниця, до якого прибувають все більше туристів, велосипедистів та альпіністів.

Велодоріжка, без коментарів.

Вирішили проаналізувати наші розтрати на їжу, ціни у маркетах такі ж, як і минулого року, але курс євро інший! За чеком на 13 євро нам вистачає їжі лише на обідній «піт-стоп»  на двох у горах. А у затишному кафе-ресторані на меншу суму можна скуштувати близько 4 смачних страв + напої. Тому наступними вечорами ми економили час/гроші та засідали у рестораціях, звичайно, разом із байками.

6 травня видалося дуже насиченим: на мапі нам приглянувся велосипедний маршрут, який стартував з автотраси (близько 750 м) та заводив на 1800 м до «Хати над Зеленим плесом (озером)». Там велотраса закінчувалася, примкнувши до найбільшої пішохідної артерії «Транс-татранська магістрала». З початку дорога не вражала нас: звичайний пологий підйом ґрунтовкою із щебенем, але далі… Мальовнича кам`яна стежка поруч із гучним потоком, рукотворні місточки затягували вгорку-вгорку-вгорку!!!! Ох і стрибали ми, навчилися заскакувати на величенькі каменюки, втримуючи рівновагу. На 1000 м обабіч циклотраси не танув сніг, спочатку брудний, з висотою він ставав чистим, глибоким та пухким, а краєвиди набували невимовної краси! Сніг засипав каміння, ліг товстим шаром і підніматися ставало дедалі важче. Пробуксовували колеса, капці вже давно промокли та охололи; котити – неспортивно, а педалювати – неможливо J. Діставшись фінішу, дерев`яної хатки для туристів, ми були нагороджені за страждання. Неймовірна гірська чаша навколо обледенілого озера невимовно-ізумрудного кольору. Під полуденним травневим сонечком засмагали закохані парочки, ми замовили каву з молоком та тихенько, із шепотом, розпласталися поруч. Холодну величну тишу порушував лише волохатий Собакевич, який зустрічав та проводжав усміхнених туристів.

«Хата над Зеленим плесом» 1800 м.

Пішохідними трасами ми гуляємо з велосипедом)

«Транс-татранська магістрала», дуже турботливо вимощена чиїмось сильними руками.

Законсервувати цей момент, залишитися тут! Але ми не можемо сидіти на місці, шукаємо нові треки. У хаті нам повідомили, що з велосипедами небезпечно їхати далі (через велику кількість снігу), тому ми повернули назад, втратили десь 300 м висоти та «поїхали» пішохідним маршрутом. Ну як поїхали, просто пішли. На півметрові брили ми ще не вміємо застрибувати). Почався довгий-довгий шлях до «Хати під Скалнатим плесом» дуже жвавою олюдненою стежиною. Щопівгодини нам приходилося виправдовуватися, що ми робимо  (навіжені якісь!) на цій важкопролазній трасі з велосипедами!!? Добрі люди радили нам повертати, чомусь не люблять вони гуляти в горах з велосипедом. За кілька годин розлюбили і ми. «Ну що це за відпочинок?! На гонці тягаю цю залізяку, у відпустці… за щоооо це все мені!!» Закінчувалися сили та їжа, страшенно захотілося впасти і не рухатися, Макс видав мені останній огірок  і стало нібито легше. Зі Скалнатого плеса відходив останній вагончик фунікулеру, вниз до містечка вела лижна траса. Нашвидкоруч помилувавшись вечірнім озером, ми покотилися. Недовго котилися, лижна траса набувала якогось космічного нахилу, шипи колес чіплялись за технологічну сітку, падати не хочеться. Ще годинку незрозумілого сповзання з гори, асфальт, вечеря , спати. Ну й вимоталися за день,  на гору ми їдемо, а з гори ми ходимо, талант!

7 травня – день трейлу, без велосипеда! Дооовго спали після минулої прогулянки, дисципліна відпочинку порушена, вже не встигаємо побачити все бажане. Автобусом їдемо за 10 км до Старого Смоковця, дуже втомилися, треба поспати. Присіли на лавку щось погризти, вимкнулися.. за півтори години  ми вже із засмаглим під окуляри обличчям ледь повземо трекінговою трасою. Ледацюги, до останньої миті не можемо себе взбадьорити. Знову кава з молоком у кафе, 13:00, нормальні люди вже спускаються з гір, а ми.. А ми тільки-но готові йти, бігти, стрибати, ухх, які доріжки! Все, організм запрацював, почалося! Наша мета: «Збойницька хата» на 1920м, побігли. Долина Великого Студеного Потоку – просто казка; бурхливі каскади із зеленню, таємничий лісоповал, льодові гірські водоспади, якщо не рухатися, просто замерзнеш на місці!! Ми повільно, але впевнено набирали висоту, на зустріч нам траплялися різні люди: сурові хлопці із величезними баками на саморобних наплічниках, неквапливі сімені пари, сміливі матусі із маленькими дітками за плечима. Усі добре тепло одягнені, одні ми, наче голі, у термобілизні та кросівках. Снігом йдемо дуже повільно та обережно, слизько та вже й так дупка мокра. У хаті нас зустрічають привітні хлопці, пізній обід із шикарним видом на льодові озерця та далекі піки. Вже темнішає, поспішаємо на спуск, тренуємося обирати траєкторію стрибка на камінні, без ушкоджень. Втомлені та розморожені, вертаємося місцевою гірською вузькоколійкою.

Ну як тут не радіти: сонечко, ліс та чудовий трек!

Був би час, ми забігли б ооон-туди!

8 травня – день Перемоги у Европі. З ранку ми поїхали до Попраду, дуже хотілося пройтися по аутдор-маркетам. Всі зачинені, люди відпочивають, ми вирішили також. Каталися містом, релаксували  у лавках з морозивом 30 видів, майже нічого корисного не зробили). Післяобід купили 2 квитки до кінцевої станції Високих Татр, до Штреби. Близько двох годин ми кружляли  гірськими коліями, проїжджаючи одна за одною наче іграшкові маленькі станції, з дуже колоритними пузатими провідниками та довговусими машиністами. Штреба, дуже популярне курортне містечко, багато людей, поспішаємо втекти від них, зануритися у тишу спокій Штребського плеса. На заході сонця воно особливо величне та дзеркально-фантастичне. Тут потрібно медитувати, або тихесенько котитися, безшумно. Зворотня дорога – це близько 30 км  тільки донизу, юююху! Прохолодний вітер в обличчя! Бздинь! У Макса вилітає спиця на задньому колесі.

9 травня – день шопінгу та від`їзд. Останній день у Словаччині, збираємо пожитки, завантажуємо важкенькі баули, знову штурмуємо магазини Попраду. +новий рюкзак та шорти. Завантажуємось оригінальними лікерами та настоянками для презентів додому. Прощаємося із Татрами, вони чудові. Ми обов`язково повернемося та пробіжимо усіма маршрутами, потопчемо сніг усіх вершин. З Попраду електропотягом їдемо до Кошице, звідти – до прикордонного пункту Черна-над-Тисою.

В електричках: тут/там.

Як перетнути кордон? Єдиний пішохідний КПП зачинений на реконструкцію до середини червня, тому тільки залізницею. Опівночі у потязі нас оглядали словацькі прикордонники, ми потрапили у кадри якогось студентського фільму про роботу прикордонних вівчарок. У Чопі ми пройшли український КПП, дуже цікавилися нашими байками, виявляли, чи не крадені. Тут нам довелося кілька годин чекати на львівський електропотяг, Макс щось жував, а я вмостилася на полу у спальник. О 4:30 ми вже грюкотіли колесами по рідній землі. Втомившись від довгої дороги та залюдненого вагону, ми вийшли за 60 км до Львова, на станції Пісочна, щоб проїхатися своїм ходом. Потяг на Дніпро в нас наступного дня о 12:15. Ніщо не передвіщало біди, окрім відсутності однією спиці. В якийсь момент почувся другий «Бздинь!!» і далі ми вже не поїхали. Підтягнули жахливу вісімку та покотилися у найближче село, знайшли гарне зелене місце на річці Щирка, та заночували. Вдома можна ставити намет де завгодно!! Наступного дня без проблем дісталися Львова, 12-го травня о 6:40 ми вже у Дніпропетровську.

Підведемо підсумок : 1-4 травня – Польща, 4-10 травня – Словаччина, 10-11 – Україна. Витрачено: 2525 грн./1 людина.

·         Транспорт – приблизно 750 грн.

·         Смачненьке – приблизно 1500 грн.

·         Кемпінг (6 ночей) – 275 грн.

Гадаю, наш «бомж-тур» видався на славу!! Найбільші витратним, нам здалося, видався трансфер Словаччиною 0,8 грн/км з вело-багажем. Насправді, ми просто звикли до  дешевих та некомфортних українських потягів, де з велосипедом ти чуєш прокльони та постійно виправдовуєшся. З житлом нам просто пощастило: ми зустрічали лише добрих, привітних, гостинних людей, які дуже тепло відносилися до гостей із України. Нас пригощали, з нас не брали плату, нам щось дарували, відчутно, що від щирого серця. Нам було ніяково, але дуже приємно. Кожен сильно переймається справами у нашій країні, адже багатьох пов`язують родинні або дружні стосунки. Спілкувалися українською мовою і непорозуміння виникали дуже рідко. Польща – простора та зелена, все пристосоване для вело туризму та сприяє гарному відпочинку у безлюдних місцинах. Словаччина підкорює красою компактних, але таких величних гір, адже Татри називають «маленькі великі гори». Сюди хочеться повертатися. Чистота, довершеність доріг та доступність бездоріжжя, розвинута інфраструктура для індивідуального туризму, - це все те, чого нам не вистачає. Це чудовий та маловитратний відпочинок, ми задоволені та сповнені нових ідей. А ще так хочеться покататися та побігати у Альпах..

травень 2014.