Мелихівська стежина - лівим берегом Берестової

     Відразу зауважу, що оцей опус, який ти, мій шановний читачу, зараз переглядаєш, не є звітом про мандрівку у буквальному сенсі цього слова. Точніше це було б назвать описом, а бодай навіть і рекламою цікавої місцевості та можливого маршрута для веломандрівки, хоча й дуже не люблю я цього явища сучасності. Але ж куди таке б запроторить? У статті? Та яка ж то, до дідька, стаття! Хай вже буде звіт, грець із ним.

       Є у наших краях така річечка - Берестова. Котить води свої... Та яке там "котить" - сочиться неквапом, подекуди через багнюку та очерети, до Орелі, а тоді й далі, до славетного Дніпра-Славути. І як будь-яка річка у наших посушливих степах, Берестова, звичайно, тягне до себе, живить і плекає різномаїття життя - і людського, і звіриного, і пташиного, і рослинного: тягнеться річною долиною смужка справжнього лісу, якою, наче перлини у намисті, нанизані численні села та навіть невеличкі міста, як отой Красноград; от саме цією долиною, а радше сказати - маленькою її ділянкою, і вирішив я проїхатися на велосипеді минулої неділі.

        Як я діставався початку самого маршруту - навряд чи це кого зацікавить, а тому й писать про це не стану; скажу тільки, що до першого привалу (а це було ще на самому краєчку лісу Гомольшанського, ще й не пахло Берестовою звідти!) мав я на одометрі вже 40 кілометрів, встиг удосталь наковтатися степового пилу на розпечених грунтовках, добряче відбити сідниці на довоєнній бруківці, випити майже повний гідратор джерельної води та поласувати дикими грушками-кислицями і ліщиною, які досить несподівано для себе знайшов у заросшому чагарником глухому ярку. А тому залюбки звернув із протореного шляху до живильної тіні старих дубів, де виднілися грубі стіл та дві лави, аби трошки охолодитися, перевести подих та долити водички до гідратора. Крім столика. який нещадно хилитався (бо підпори йому поів шашіль), та досить таки ще міцних лавок, у дубовому затишку було обладнано такий собі спортмайданчик: металева поперечина та дерев'яні бруси для гімнастичних вправ.

       Далі мав їхать трасою "Мерефа - Лозова": дуже неприємна, вузька та забита автівками дорога. Добре, що хоч їхать було недалеко: не доїжджаючи Беспаловки, звертаю наліво на Охоче. Там - півтора кілометри бетонки, але то якась дуже гарна бетонка, з напрочуд гладкими стиками, які майже не відчуваються під колесами. Щоправда, і ямини теж трапляються, нажаль. Далі дорога йде на підйом, і це вже звичайнісінький наш український "майже асфальт": подекуди - більш-менш гладенький, але здебільшої - із грубезної щебінки склеєне смердючим гудроном "дещо". Онде зліва у ярку блищіть ставок - мабуть, що "платний", бо дуже вже гарна грунтівка туди котить. Може цей ставок і є верхів'ям Берестової? Принаймні за мапою десь там і має бути її витік.

        З вітерцем злітаю з гірки, промайнувши дорожній знак "Нововодолазький район", перелітаю місток - і ось я вже у тому самому Охочому, а із тим - і на лівому березі Берестової, яким відтепер і мандруватиму. Знайома крамничка у центрі села - оце дуже добре, бо пару літрів крижаної газировочки ажніяк зайвими не будуть! За крамницею, у тінистому затишку - "літній майданчик", там гуляє якась компанія... "Гей, єгей, а нумо до нас, будьмо!" Про всяк випадок їду далі, до наступного магазина, бо ж хай йому грець... Виявляється однак, що компанії тій вже цілковито байдуже, кого запрошувать до отого "будьмо": кожний транспортний засіб, що сунеться шляхом повз ганделя, викликає одну й ту ж саму бурхливу реакцію.

        Ось і край села. А точніше - не зовсім ще край, просто асфальтована дорога стрімко звертає тут праворуч, на Нову Водолагу. Ну а мені від цього моменту належить пхатись грунтівкою: хоча й прямо, але по піску. Пече - наче в чорта в пеклі; злізеш з велосипеда - і гарячий пісок лізе у велочеревики,. навіть незважаючи на "карбонові" підошви - ох і погодка, дідько її вхопи! Оповитий курявою, їду сільською вулицею, що звивається, мов гадюка; судячи з мапи, вулиця має вивести до ліса, а вже через ліс має буть стежина до Мелихівки... Здається, ту стежину видно і на супутникових знімках, хоча й зовсім не всюди. Чи ж є та стежина насправді, в кого б спитать? Ага, онде дядько у солом'яному брилі сидить коло хвіртки..

 - Добридень! А чи є отут шлях на Мелихівку та Парасковію?

 - Ага, онтуди! - маше ліниво рукою досить приблизно, але, здається, саме туди, куди я їду. Ще й посміхається. Лагідно так...

- Дякую!

        От і добре: якщо місцевий мешканець каже, що дорога є - то маю їхать, бо ж кому, як не йому знать! Тільки от чому він так всміхався? Щось знає? Ну то побачимо - педалю собі далі. Колеса в'язнуть у піску, але їхать можна; доїжджаю до крайнього двору і бачу... що дорога саме в цей двір і завертає! Так-так, саме у двір, і там, у дворі, і закінчується. І никуди вже, ні в яку Мелихівку, ні, бодай, у Парасковію не веде! Отакої: невже ж надурив отой усміхнений дядько? Перш ніж їхать назад з'ясовувать, вирішую трішки обдивитися навкруги - та ось же воно: ледь помітні у траві колії таки ведуть у темну дірку в густому верболозі. Зазвичай такі "дороги" не обіцяють ажнічого втішного, бо метрів за триста від села якось і зникають безслідно, але ж іншого шляху, здається, нема? Дідько з ним, поїду!

         В густих кущерях хтось дрантям замаскував бетонного колодязя; з-під дрантя поперек колій тягнеться пластиковий шланг і два грубезні електричні дроти - усе це хазяйство зникає у траві десь у напрямку того самого крайнього двору. Межу села позначає невисокий, але досить крутий земляний вал - доводится злізти з велосипеда, аби не встромити сторчака, а от далі, у напрямку соснового лісу - звичайнісінька така грунтівочка, досить пристойна на вигляд. Хоча й, як там, у класиці:

"Прямоезжая дорога заколодела,
Заколодела дорога, замуравела!"

       Овва, так і Солов'я Розбійника можна зустріти, а в мене ж не те, що лука зі стрілами каленими, а навіть зачуханого парабелума у кишені нема, аби хоч налякати злу потворну падлюку!.. Якось воно... Але й грець з ним: якось, та й буде, викручусь; їду далі, об'їжджаючи повалені колоди та калюжі зі стоячою водою.

         Ліс виявився змішаним: сосна, вільха, терен, ще якісь листяні породи; земля досить волога - подекуди стоять калюжі. Із сільського пекла до лісової прохолоди пірнаєш, наче у вирій: справжня неземна насолода! Жодних слідів будь-якого транспорту: я тут перший, мабуть, із весни! Лафа, одначе, скоро закінчується: починається чисто сосновий ліс, у якому набагато спекотніше; дивлюсь на мапу - справа від мене чергова звивина річкового русла має бути буквально у 200 метрах від мене! Розгледіти будь-що у тому напрямку, одначе, не виходить: терен та молодий вільшаник суцільною стіною стоять вже метрах в 50. Вирішую все ж спробувати дістатися річки, аби живцем глянуть, що ж воно ото таке - річка Берестова, та чи не водяться у ній раки. Кидати дорогого велосипеда, у лісі, бодай і абсолютно порожньому, бажання особого нема, а тому тягну його із собою. Спочатку треба знайти дірку у терновнику, потім - слалом серед повалених стовбурів. За сонцем помічаю, що якось воно так виходить, що сам ліс постійно скеровує мене лівіше, аніж мені потрібно: доводиться постійно коригувати маршрут продирання. Комарі. Якийсь порох, що труситься з-під мертвої кори. Товсті павуки, що сидять посередині напрочуд цупкого, липучого павутиння, і, замість тікати, намагаються скочити тобі на носа... Потім ще й під ногами починає чвакати, і з'являються калюжі зовсім не природного походження: судячи зі слідів, ці ями з водою вириті вепрами, що приймали тут брудні ванни... Стрибати з кочки на кочку із велосипедом під пахвою стає дедалі важче, і коли після чергового такого стрибка ліва нога майже по коліно грузне у рідкій багнюці (мав чергову нагоду переконатися, що веловзуття shimano - ажніяк не водонепроникне!), вирішую таки повернути назад, навіть не побачивши отої Берестової річки хоча б здаля... Хай вже їй чорт: якось іншим разом, і точно не в цьому місці.

      Далі усе було в зворотньому порядку: багнюка, павуки, комарі, мертві вільшинки, терен. Повалені сосни на дорозі, до якої я таки виборсався, сприймалися вже, як той божий подарунок. Подивився на хитрого кренделя, що його виписав мій трек на екрані жепеесу, плюнув, сьорбнув водички, та й поїхав собі далі.

       Десь за півкілометра дорога вибігла на узлісся, і їхать відразу стало значно важче. Бо щільний на вигляд пісочок тут просох під сонячними променями, і при найменшому повороті руля миттєво починав "повзти". Отак розгонишся добряче, смик! І замалим не летиш сторч у придорожню канаву. Пригода, кольку їй у печінку! Та хіба ж ми до такого не звикли? Зате ж красиво як! Ліс - сосна, вільхи, осички, навіть поодинокі берізки трапляються. По праву руку - широчезна лука: десь там, у луці - та сама Берестова. Далі, на кручі - хатинки якісь; жепеес каже, що то - либонь, вже Мелихівка. Але ж моїм берегом до неї ще педалити й педалити! Десь там, попереду майорить над лісом решітчаста піраміда бурової вишки - ну то й зрозуміло: чи ж то Єфремівське, чи то - Островерхівське газове родовище... Хоча що це я брешу: Островерхівка - то ж також Єфремівський промисел. Трохи далі починають траплятися і свердловини, обладнані фонтанною арматурою, що експлуатуються; газовики називають їх "ёлками", але ці, місцеви "ялинки" якісь вже дуже кремезні у порівнянні з нашими, шебелинськими - отакі собі "баобаби". Потім вже мені розповіли, що тут дуже високий пластовий тиск, а тому й арматуру доводиться ставити грубішу. "Ялинок" дуже багато, і насаджені вони якось вже дуже щільно: подекуди від свердловини до іншої відстань не перевищує кількох десятків метрів. 

       Їду краєм лісу, аж раптом попереду, саме звідти, куди веде мій шлях, починає доноситись якесь жахливе гукання, пирхання і тупіт... Лишенько, що ж то воно може бути таке?! Дивлюся під колеса - і серце заледве не тікає у п'яти: цеж якого розміру має бути вепр, який полишає ТАКІ сліди?! Мабуть з корову ростом... Та що ж це воно... в тих вепрів ще й кишковий розлад, здається? Чому це послід в них такий дивний - дрища напала?! І вже тільки після цього доходить,. що оті "вепри" - корови і є, і оті "жахливі" звуки - то мукання їхнє, і ще, либонь, якась технологічна озвучка. Аж відлягло; їду далі - і справді, дорога з-за рогу лісу вихоплюється на пасовисько... і зникає! Ні, не у буквальному сенсі - колії видно, як і раніше, але ж оті корови ратицями своїми перекондубасили пісок так, що не те, що колеса - а й ноги грузнуть у ньому по самі литки! Кидаю оком - доведеться пішкодралити десь із півтора кілометри, та ще й крізь коров'ячий стрій; грець їх зна, що за настрої у тих корів: а ну, як сепаратистські, а в мене велосипед розмалювано у "національні кольори", синім та жовтим кольорами!

      Назустріч іде дід на іржавій "копійці", яка, пирхаючи мотором, також в'язне аж по саме черево, і два рази навіть глухне; одначе помічаю, що колеса автівки трохи прим'яли та ущільнили пісок, і вже навіть можна спробувати їхати: важкувато, але цілком можливо! Шкутильгаю до краю луки - і ось воно, щастя: асфальтована дорога! Якщо вірити мапі, то наліво вона веде до якогось УКПГ, направо - у центр Мелихівки, що на протилежному боці річки, але мені треба прямо, через дальні Мелихівські хутори на село з красивою назвою Парасковія. Чомусь гадав, що й далі доведеться їхать грунтівкою, але ж он він, асфальт!

       Вільховий гай, сільська вулиця - коло повороту зупиняюсь, аби сфотографувати цікавий дороговказ: "хутор Воронья Слободка, 0,3". Поки фотографую - мені під ноги із дзвінким гавкотом та скавчанням викочується ціла зграя чорних вухатих цуценят; цуценят дуже цікавить моє веловзуття, колеса мого велосипеда, та й взагалі - що ж то воно за чуперидло до них приїхало і що робить; руда матуся тривожно гавкає з-поза паркану, але вона надто велика, щоб пролізти у шпарину. Чухаю цуценятам черевця та поза вушками, та й рушаю собі далі; чомусь мені й на думку не спадає їхать через оту "Воронячу Слобідку", і я рушаю по асфальту - як невдовзі з'ясується, дарма. Бо попетлюганивши трішки селом, асфальт взяв... та й зник! Далі пішла грунтівка, і не сказати б, що аж надто гарна. Зліва, десь за соняшниками, стирчала ржавота бурової вишки, а справа, у ярку - потяглася низка якихось, досить великих, ставків. І це було дивно, бо напам'ять не міг пригадати такого безладу там, де мав би їхать. Та й Парасковія мала б уже з'явитися - а її не було й жодних ознак! Коло греблі ставка висіла наглюча й протизаконна табличка, яка забороняла не тільки ловити рибу, але й купатися - і це притому, що сила силена людей і машин на березі займалися саме тим, що нахабно порушували обидві ці заборонми. Ще й шашлики смажили через одного!

      Отакої. Вирішую таки подивитись у жепееса - лишенько мені: заїхав же ж зовсім не туди, майже під прямим кутом відхилившись від маршруту аж на два кілометри з гаком! Стало ясно, що їхати треба було саме через оту саму "Воронячу Слобідку" - нічого не поробиш, довелося вертатись.

       Ота Вороняча Слобідка віявилася досить симпатичною чи то турбазою, чи то - мисливським господарством: гарненький копаний ставок, чисто прибране подвір'я, симпатичні хатинки, частина вікон яких навіщось були заколочені дошками. Позитивні враження, одначе, трохи псувала важкенька дорога із сипучого піску. Та ж сама історія, що й на Мелихівському узліссі: тільки-но розгонишся по щільному піску - і щоразу влітаєш до сипучої ями. Мелихівка якось досить непомітно розчиняється серед дерев та чагарів; трохи лісу, трохи луки - і на відшибі якийсь чудернацький будиночок, розмальваний від землі аж під самі стріхи. На перший погляд - будиночок стоїть геть один на дикому узліссі, але проїхавши буквально пару десятків метрів бачу, що цей будинок - лише крайня хата на звичайнісінькій сільскій вулиці. Це - вже Парасковія, а точніше - дальні її хутори; планую доїхать до асфальтованого шосе, та звернуть направо, аби переїхать на правий берег Берестової, аби до Медведівки їхать уже тим берегом і по асфальту, але діставшись шосе бачу, що й цим берегом далі моїм курсом також веде асфальтована дорога! На "генштабі" її нема, але на супутникових знімках таки її видно: петляє крізь залишки Парасковії мимо якоїсь ферми, і потім виводить на стару асфальтовану дорогу, що до Медведівки веде із селища з дивною назвою Лозова.

       От, власне, й добре - їду й далі прямо. Вже потім на гугломапі роздивився, що аби повернув таки праворуч - мав би нагоду подивитись на державний орнітологічний заказник "Чаплі": грець його зна, що воно таке, але ж цікаво. А поки що, замість отих чапель, бачу на дорозі хлопчину у коротеньких штанцях та футболці, що жваво чапає мені назустріч. Я вже давно помітив, що запитати в місцевого жителя дорогу - це принести йому неабияке задоволення (сам таке неодноразово помічав, коли хтось у мене таке питав, а я міг на те дати роз'яснення, навіть незважаючи на те, що не завжди велосипедист, що їде пилюгою в дідька на рогах, має якесь відношення до тієї місцевості). А тому, хоча й не боюся тут заблукати, коло хлопчини зупиняюсь:

- Добридень! Не підкажете, до Медведівки отуди дорога тут є?

Хлопець витяга з вуха навушника від моднячого "айпода":

- Доброго! До МедвЬОдовки? - замислюється. От вкотре уже чую, що оту Медведівку промовляють через російську "ё": - Значить так...

       Бачу, що питання я свое скерував за абсолютно точною адресою, бо хлопчина до нього явно підійшов із повною віидповідальністю!

- Оце їхать треба прямо по дорозі, нікуди не звертати; ото за лісом асфальт зверне наліво, до ферми, потім - направо: їдьте тільки по асфальту! Там ще стоятиме отакуське криве дерево, потім - паркан дерев'яний, але його з дороги не видно, тож якщо побачите паркан - вертайтеся назад, бо не туди їдете...

      Отакої, навіть не чекав таких подробиць. Сонце макітру припіка, вітерця - катма, вже й пожалкував трохи, що спитав; але ж поїхать посеред фрази - то було б не те, що нечемно, а й зовсім вийшла б якась дурня, а тому - слухаю уважно, подекуди піддакуючи, мовляв, усе зрозуміло. Уважно вислуховую про те, як "прямо, не звертаючи з дороги" їхать крізь крайній хутір Парасковії ("Там, як би це сказать... Коротше - пісок там!"), потім - через річку, чи струмок ("Ну, там гребелька буде.. Ну, не гребелька, а так - плити кинуті."), за струмком же й до асфальту недалеко, здається: ("За гребелькою наліво на гору, а там вже й шоссе! По шосе повертайте направо - і ви вже фактично у МедвЬОдівці!"). Фух, ну нарешті!

- Ну, якщо щось незрозуміло - там діда попитаєте; там дідусь завжди на ганку сидить, за рогом відразу!

       Хм, невже ж я зовнішньо такий схожий на телепня, що страждає на "топографічний дебілізм"?! Але ж хлопчина молодець: дякую йому сердечно, і, зітхнувши з полегшенням, нарешті рушаю далі. Мальовничі пейзажі, сільська вулиця, охайні хатинки - усе, як хлопчина й розповідав; коло тої "гребельки" - невеличкий ставочок, чи копанка; на березі сидить молоденька симпатична матуся із жвавою малявкою у світлому платтячку: дівча спритно ганяє берегом зграйку білих каченят. Трохи далі на горбочку юрба засмаглих, чи може - припорошених хлопчаків обступили свого однолітка із велосипедом; коли я проїжджаю повз них, грузнучи у піску, хлопчаки чемно вітаються, і ще довго проводжають поглядами мого "ровера" ("Диви, диви, гальма дискові! Гоночний вєлік!")

       Із пагорба вже добре видно й асфальт, і Лозову (наліво), і оту "Медвьодівку", чи "Медведівку" (направо) - власне, отой пагорб є точкою, де три села стикаються своїми околицями. Ще з півтора кілометри гарним шосе - і я у самому центрі Медведівки, де примостилися аж чотири крамниці та меморіал пам'яті Великої Вітчизняної. Вертаючись із черговою пляшкою крижаної газировки, бачу, що мій велосипед дуже уважно роздивляється худюще дівча у картатій сукні, років, мабуть, семи, чи восьми.

- А оце що у вас? - показує пальчиком

- Це ліхтарик, аби в темряві їздить! - вмикаю, демонструю.

 - Ух ти, який яскравий! А ото другий - теж?

- Так, дальнє світло, ближнє - як на машині!

- А ото що? Спідометр?

- Так, велокомп'ютер. Показую швидкість, шлях та час у дорозі.

- Здорово! Доброї вам дороги! - отаке чемне дівча.

- Дякую, дорогенька! І тобі хай щастить!

      От помітив таке, що дітлахів, на відміну від дорослих, жодного разу не цікавить, скільки той велосипед коштує та у якій валюті.

       На тому й закінчилася та частина мого шляху, про котру мав розповісти, бо ж подальше - то вже нудний асфальт: спочатку до Чапаєво, потім - до Семенівки, Єфремівки та Первомайського, та й додому. Бо ж що цікавого в тому, як на 10% спуску в мене з вуха видуло блютуз-гарнітуру, і лише якимось дивом я встиг упіймати її на льоту, замалим не схопивши сторчака на асфальті, або кого ж зацікавить розповідь про те, як я ганявся за мотоциклістом, що з Єфремівки чапав собі до управління Єфремівського газовидобувного цеху... От, хіба що вечірня панорама на в'їзді до Первомаайського когось зацікавить? Або Місяць, який зійшов прямо з соняшникового поля десь під Киселями... Але ж то така собі звичайнота повсякденна - а от шматок шляху від Беспалівки (або від Новоберецької) і до Медведівки - настійно рекомендую кожному, хто полюбляє красиві і досить безлюдні куточки нашої Слобожанщини! Іншого разу треба буде його подовжити до Кофанівки, Власівки, Березовки та Сосновки, аби дістатися Кегичівки, та відзначити вершину маршруту купанням у Антонівському солоному озері, але те - вже якось іншим разом!

Трек маршруту.